— Ті двоє цуценят, паночку, що були у нас на подвір'ї, здохли. А сенбернар утік, коли в нас був обшук,
— Господи боже мій! — вигукнув Швейк. — Він може потрапити в гарну халепу. Його тепер напевно шукатиме поліція.
— Він укусив пана комісара, коли той під час обшуку витягав його з-під ліжка, — розповідала далі Мюллерова. — Один з тих панів сказав, що під ліжком хтось сидить. Тоді сенбернарові іменем закону наказали вилізти звідти. Але він не послухав, і його витягли силоміць. Сенбернар хотів пожерти їх, потім вискочив у двері й більше не повернувся. Мене також допитували, хто до нас ходить, чи не одержуємо якихось грошей з закордону. Потім ще натякали, нібито я дурна, бо я їм сказала, що гроші з закордону надходять зрідка, — останній раз від пана директора з Брно, завдаток шістдесят крон за ангорську кицьку, ту, що про неї ви давали об'яву до "Народної політіки" і замість якої послали в ящику з-під фініків сліпе цуценятко фокстер'єра. Потім розмовляли зі мною дуже чемно і порекомендували на квартиру, щоб не було страшно самій, того швейцара з нічної кав'ярні, якого ви оце щойно витурили...
— Не щастить мені з панами з тих установ, пані Мюллерова. Ось незабаром побачите, скільки їх прийде купувати собак, — зітхнув Швейк.
Не знаю, чи ті пани, які після перевороту переглядали архіви поліції, розшифрували статті видатків таємного фонду державної поліції, де стояло: СБ. — 40 к., Ф. — 50 к., Л. — 80 к., але вони безумовно помилялися, гадаючи, що СБ, Ф, Л — ініціали якихось панів, котрі за 40, 50 і 80 крон продавали чеський народ чорно-жовтому орлу.
"СБ" означає: сенбернар, "Ф" — фокстер'єр, "Л" — леонберґ. Усіх тих собак Бретшнейдер приводив від Швейка в управління поліції. Це були огидні потвори.
Вони не мали нічогісінько спільного з чистокровними породами, за які Швейк видав їх Бретшнейдерові. Сенбернар був покручем нечистокровного пуделя і дворняги, у фокстер'єра, великого, як різницький пес, з вухами такси, були викривлені ноги, немов він перехворів на рахіт. Леонберґ своєю оброслою мордою нагадував болонку.
В нього був обрубаний хвіст, зріст такси, а зад голий, як у павіана.
Потім купити собаку зайшов шпик Калоус. Він повернувся з переляканим страховищем, схожим на плямисту гієну, з гривою, як у шотландської вівчарки, і в статтях таємного фонду з'явився новий запис: "Д. — 90 крон".
Ця потвора мала зображувати доґа.
Але й Калоусові не пощастило бодай щось вивідати у Швейка. У нього були ті ж самі успіхи, як і в Бретшнейдера. Найтонші політичні розмови Швейк переводив на тему про лікування собачої чуми у цуценят, а розставляння хитрих, підступних пасток кінчалося тим, що Бретшнейдер забирав з собою від Швейка нового потворного покруча.
І це був кінець славного детектива Бретшнейдера. Коли в його квартирі набралося сім отаких страшидл, він замкнувся з ними в задній кімнаті й доти не давав їм їсти, аж поки вони не зжерли його самого.
Бретшнейдер був настільки чесний, що заощадив державній скарбниці витрати на похорон.
У поліційному управлінні в його особисту картку в рубриці "Підвищення по службі" вписали сповнені трагізму слова: "Зжертий власними собаками".
Пізніше, довідавшись про цей трагічний випадок, Швейк сказав:
— Не можу уявити собі, як його зберуть докупи, коли йому доведеться стати перед страшним судом.
7. ШВЕЙК ІДЕ НА ВІЙНУ
У той час, коли галицькі ліси бачили, як австрійське військо дає драпака через річку Раб, а на півдні, в Сербії, всім австрійським дивізіям надавали по саму зав'язку (і по заслузі), австрійське військове міністерство згадало про Швейка і покликало його, щоб він допоміг урятувати монархію з такої халепи.
Коли Швейкові принесли повістку з наказом за тиждень з'явитися на Стршелецький острів для лікарського огляду, він саме лежав у ліжку, бо ревматизм знову не давав йому спокою. Пані Мюллерова на кухні варила для нього каву.
— Пані Мюллерова, — почувся з кімнати тихий Швейків голос, — ідіть-но сюди на хвилинку.
Служниця підійшла до ліжка, і Швейк таким самим тихим голосом сказав:
— Пані Мюллерова, сядьте, будь ласка. Його голос звучав таємниче і урочисто.
Коли пані Мюллерова сіла, Швейк підвівся на ліжку і проголосив:
— Я йду на війну!
— Мати божа! — вигукнула пані Мюллерова. — А що ж ви, паночку, будете там робити?
— Воювати, — відповів Швейк замогильним голосом. — Австрії скрутно доводиться.
Згори лізуть уже на Краків, а знизу пхаються в Угорщину, скрізь нас молотять, аж пір'я летить. Тому й мене на війну призивають. Я ж вам тільки вчора читав у газеті, що над нашою дорогою батьківщиною нависли якісь там хмари.
— Таж ви, паночку, неспроможні тепер і пальцем поворухнути.
— Це дурниця, пані Мюллерова, поїду на війну в візочку. Знаєте того кондитера, за рогом? У нього такий візок є. Він колись у ньому возив провітрюватись свого кульгавого шкарбуна дідуся. Ви, пані Мюллерова, на тому візку й доставите мене до війська.
Пані Мюллерова заплакала.
— Чи ж не побігти мені, ласкавий пане, по лікаря?
— Нікуди ви, пані Мюллерова, не підете, я хоч і хворий на ноги, проте чим я не гарматне м'ясо? А в таку пору, коли Австрії не до танцю, кожен каліка повинен бути на своєму посту. Не хвилюйтесь і варіть собі каву далі.
І в той час, як пані Мюллерова, заплакана і схвильована, цідила каву, бравий вояк Швейк, лежачи в ліжку, співав:
Як Віндішґрец і всі генерали
Вранці до схід сонця війну розпочали.
Гоп-гоп-гоп!
Війну розпочали, хором закричали:
"Рятуй, божа мати, щоб ми не пропали!"
Гоп-гоп-гоп!
Перелякана пані Мюллерова, вражена жахливою бойовою піснею, забула про каву і, тіпаючись усім тілом, з острахом прислухалась, як бравий вояк Швейк співає далі в своїй постелі:
На мости п'емонтські веди, божа мати.
Ти постав, П'ємонте, потужні гармати!
Гоп-гоп-гоп!
Була битва грізна біля Сольферіно,
Текла кров червона по саме коліно.
Гоп-гоп-гоп!
По коліна крові, і м'яса не тонко,
Воювали хлопці з десятого полку,
Гоп-гоп-гоп!
Не бійтеся, хлопці, злиднів у дорозі,
Там везуть за вами грошики на возі.
Гоп-гоп-гоп!
— Ради бога, ласкавий пане, я вас прохаю, — почулося з кухні жалісне хлипання, але Швейк до кінця проспівав свою бойову пісню: