Пригоди барона Мюнхаузена

Сторінка 8 з 11

Рудольф Еріх Распе

Тільки-но ми відпливли від берега, скарбник побіг до свого владаря і сказав йому, що я геть-чисто пограбував його комори. Султан страшенно розлютився і послав за мною навздогін увесь свій військовий флот.

Побачивши силу-силенну бойових кораблів, я, признаюся, не на жарт злякався.

"Ну, Мюнхаузене,— сказав я собі,— оце вже тобі край. Тепер уже тобі нема рятунку. Уся твоя спритність тобі не зарадить".

Я відчув, що моя голова, щойно укріпившися на плечах, знову ніби відділяється від тулуба.

Раптом до мене підійшов мій слуга, той, що мав могутні ніздрі.

— Не бійтеся, вони нас не доженуть! — сказав він сміючись, побіг на корму і, наставивши одну ніздрю на турецький флот, а другу на наші вітрила, підняв такий страшний вітер, що весь турецький флот за одну хвилину відлетів назад у гавань.

А наш корабель, що його підганяв мій могутній слуга, швидко помчав уперед і через день прибув до Італії.

ВЛУЧНИЙ ПОСТРІЛ

В Італії я зажив багатієм, але спокійне, мирне життя було мені не до серця.

Я поривався до нових пригод і подвигів.

Тому я дуже зрадів, коли почув, що недалеко від Італії спалахнула нова війна: англійці воювали з іспанцями.

Не гаючи й хвилини, скочив я на коня і помчав на поле битви.

Іспанці саме облягали англійську фортецю Гібралтар; я мерщій пробрався до обложених.

Генерал, який командував фортецею, був мій добрий приятель. Він зустрів мене з розкритими обіймами і заходився показувати мені свої нові укріплення, бо він знав, що я можу дати йому розумну й корисну пораду.

Стоячи на мурі Гібралтара, я бачив крізь підзорну трубу, що іспанці наводять жерло своєї ґармати якраз на те місце, де ми обидва стояли.

Не гаючи й хвилини, я наказав, щоб на це саме місце поставили величезну гармату.

— Навіщо? — спитав генерал.

— Ось побачиш! — відказав я.

Як тільки гармату підкотили до мене, я націлив її жерло в самісіньке жерло ворожої гармати і, коли іспанський гармаш підніс до своєї гармати гніт, я голосно скомандував:

— Вогонь!

Обидві гармати гримнули заразом.

Сталося те, чого я сподівався: у тій точці, яку я собі намітив, двоє ядер — наше і вороже — стукнулися так, що страх, і вороже ядро полетіло назад.

Уявіть собі: воно полетіло назад на іспанців.

Воно відірвало голову іспанському гармашеві і шістнадцятьом іспанським солдатам.

Воно збило щогли у трьох кораблів, що стояли в іспанській гавані, і помчало просто в Африку.

Пролетівши ще двісті чотирнадцять миль, воно впало на покрівлю вбогої іспанської халупи, де жила якась бабуся. Бабуся лежала горілиць і спала з роззявленим ротом. Ядро пробило покрівлю, влучило бабусі просто в рот, вибило їй останні зуби і застрягло в горлянці — ні туди, ні сюди!

До халупи вбіг бабусин чоловік, людина гаряча і кмітлива.

Він засунув руку їй у горлянку і спробував витягти звідти ядро, але воно й не зворухнулося.

Тоді він підніс їй до носа добрячу пучку тютюну; вона чхнула, та так гарненько, що ядро вилетіло вікном надвір!

Он скільки лиха накоїло іспанцям їхнє ж таки ядро, яке я послав їм назад.

Та й наше ядро було їм не на радість: воно влучило в їхній військовий корабель і пустило його на дно, а на кораблі було двісті іспанських матросів!

Отже, англійці виграли цю війну головним чином завдяки моїй винахідливості.

— Спасибі тобі, любий Мюнхаузене,— сказав мій друг генерал, міцно стискаючи мені руки.— Якби не ти, ми пропали б. Нашою блискучою перемогою ми завдячуємо лише тобі.

— Дрібниці, дрібниці! — сказав я. — Я завжди радий служити своїм приятелям.

Щоб віддячити за мою послугу, англійський генерал хотів надати мені чин полковника, але я, бувши людиною дуже скромною, відмовився від такої високої честі.

ОДИН СУПРОТИ ТИСЯЧІ

Я так і сказав генералові: — Не треба мені ні орденів, ані чинів! Я допомагаю вам по-дружньому, безкорисливо. Просто я люблю англійців.

— Спасибі тобі, друже Мюнхаузен! — сказав генерал, ще раз потискуючи мені руки.— Допомагай нам, будь ласка, й надалі.

— Залюбки,— відповів я і поплескав старого по плечу.— Я радий служити британському народові.

Незабаром мені знову випала нагода допомогти моїм друзям англійцям.

Я перевдягнувся іспанським священиком і, коли настала ніч, прокрався у ворожий табір.

Іспанці спали як убиті, і ніхто не побачив мене. Я тихенько взявся до роботи: пішов туди, де стояли їхні страшні гармати, і швиденько-швиденько почав кидати ці гармати в море одну за одною — геть далі від берега.

Це було не так-то легко, бо всіх гармат було понад триста.

Упоравшись із гарматами, я постягав насеред табору всі дерев'яні тачки, брички, вози, гарби, які тільки в таборі знайшлися, скидав їх на одну купу й підпалив.

Вони спалахнули, як порох. Почалася страшенна пожежа.

Іспанці прокинулися і з відчаю забігали по табору.

їм з переляку здалося, що вночі у їхньому таборі побувало сім чи вісім англійських полків.

Вони не могли й подумати, що цей розгром вчинила одна людина.

Іспанський головнокомандувач від жаху кинувся тікати і, не спиняючись, біг два тижні, аж поки добіг до Мадріда.

Усе його військо чкурнуло за ним, не сміючи навіть озирнутися назад.

Таким чином, завдяки моїй хоробрості, англійці остаточно зломили ворога.

— Що б ми робили без Мюнхаузена? — казали вони і, тиснучи мені руки, називали мене рятівником англійської армії.

Англійці були такі вдячні мені за подану допомогу, що запросили мене до Лондона погостювати.

Я охоче поселився в Англії, і гадки не маючи про те, які пригоди чекають на мене в цій країні.

ЛЮДИНА-ЯДРО

А пригоди були жахливі.

Гуляючи якось околицями Лондона, я дуже втомився і мені схотілось прилягти спочити. День був літній, сонце пекло немилосердно, я мріяв про холодок де-небудь під розлогим деревом. Але дерева поблизу не було, і я, шукаючи прохолодного куточка, вліз у жерло старої гармати і зараз же заснув міцним сном.

А треба вам сказати, що саме того дня англійці святкували мою перемогу над іспанською армією і на радощах били з усіх гармат.

До гармати, в якій я спав, підійшов гармаш і вистрелив.

Я вилетів з гармати, як добряче ядро, і, перелетівши на той бік річки, потрапив у двір якогось селянина. На щастя, у дворі було складене м'яке сіно. Я ввігнався в нього головою — якраз у середину великого стогу. Це врятувало мені життя, але, звичайно, я знепритомнів.