Цей останній на півхвилини скоріше входить до середини, ніж вона.
— Вибачте,— обертається він до Уляни.
— Нічого,— відповідає вона весело й, збентежена, поважніє: якісь особливі очі. "Такого лиця,— промайнуло Уляні в думці,— не зустрінете на кожнім кроці, навіть у Львові".
Жінка з дитиною підходить до порт'єра .
— Чи не спізнився часом поїзд?
— Так, невеличке спізнення.
— Поїзд спізнився,— звертається молодий чоловік до Уляни, хоча цю відповідь порт'єра чула вся ждальня. Уляна притакує головою. Особливі очі хвилину зупиняються на Уляні, а потім вертаються до мутної шиби вхідних дверей.
Порт'єр з грюкотом відчиняє двері на обі половини. Знак, що поїзд заїжджає. Уляна насторожується: як зустріне її Осип? Що скаже? В них так часто враження перших слів при привітанні рішало про настрій цілого дня, часом навіть і тижня. Уляна присувається ближче до дверей. Незнайомий з особливими очима стає собі збоку. Уляна, не дивлячись в його сторону, відчуває, як він стежить за нею. Не має сумніву, що він цікавий, кого вона вітатиме.
Наплив пасажирів щораз меншає у дверях. Вже тільки двох чи трьох добігає до виходу, а Осипа ще й досі не видно. Як це можливо? Уляна збентежена, перелякано оглядається на всі боки. Хіба що переочила? Але ж це неможливо! Вона добре дивилася. В такому разі?
Незнайомий, співчутливо посміхаючись, підходить до Уляни:
— Не приїхали наші. Моя мама так рідко виїжджає куди зі Львова, що, не привчена до подорожі, мусила спізнитися на поїзд... Ви, певно, судженого чекали? — питає просто, без тіні зухвальства принагідного знайомого. Уляні мимохіть вдаряє кров до голови: насмішка чи незручний комплімент?
— Виходить, я вгадав,— пояснює собі незнайомий її збентеження. Тепер Уляна вірить уже, що він, називаючи її судженою, думав щиро.
— О, так,— каже сміливо,— ви вгадали. Я дійсно судженого чекала... Ми умовилися стрінутись тут, у Львові, й оце він не приїхав. Не можете мені сказати, коли приїжджає найближчий поїзд із Нараєва?
— Прошу дуже. Поїзд із Нараєва приходить точно за п'ять годин і дванадцять хвилин. Ви не знаєте ближче нашого міста? — питає далі незнайомий тим довірливим, без нотки нахабства тоном.
— Ні... Суджений мій саме сьогодні мав показати мені Львів, і оце...
— У такім разі,— впадає в тон незнайомий, якщо дозволите, можу служити вам за проводиря.
Уляна, нерішуча ще, але вже така близька того, щоб піти на всякі дурниці, що їх запропонує цей пристійний хлопець, стоїть перед ним, наче питає н цих особливих очей: можна вам вірити?
— Добре,— каже врешті,— приймаю вас за провідника. Тільки поводіться чемно й майте на увазі, що я перший раз у вашім місті.
— Будьте спокійні, пані,— кланяється він ввічливо.
На вулиці здається Уляні, що її вже дещо приношений капелюх мусить виглядати дуже незавидно побіч елеганції її товариша. Вона не зовсім певна, чи він не соромиться її товариства і чи вже не жалкує своєї пропозиції.
— Якби ви не мали нічого проти того, то я хотіла б купити собі новий капелюх... Ми з судженим саме...
— Але ж знаменито, — не дає їй докінчити думки.— Знаменито! Нехай вам здається, що я ваш суджений... Прошу, прошу не відмовте мені бути п'ять годин моєю судженою... Я маю двадцять сім літ і ніколи ще, даю слово, не був заручений. Добре? Годитесь? — в його голосі стільки безпосередньої щирості, а притім стільки лукавства, що Уляна не може не згодитися. її охопив якийсь чар пригоди, проти якого не може втриматись увесь її здоровий глузд.
— Добре, але суджені не говорять між собою "ви".
Уляні щойно тепер спадає на думку, що він досі не представився їй.
— Очевидно,— сміється він,— очевидно, але — як тобі на ім'я?
— Уляна.
— Чудово! Мушу запам'ятати собі назавжди, що моя перша суджена називалася "Уляна". Отже, Улю, ходім купувати новий капелюшок.
У модистки вибирають білий фільцовий капелюх з темно-синьою стяжкою. Юра (Уляна вже знає його ім'я) божився, що до її смаглявого обличчя білий капелюх найкраще надається.
Розбавлені цим купном, ідуть ще за рукавичками, торбинкою й деякими дрібничками.
...Прошу для моєї судженої капелюх, прошу для моєї судженої це, прошу для моєї судженої те... Треба було чути, з якою гордістю вимовляв він ці слова!
"Осип ніколи не вмів бути таким ніжним",— думає Уляна.
— Але ж ти ще нічого не їла,— раптом пригадує собі Юра.— На вечерю ще за скоро... Може, кави нап'ємося?
Уляна соромиться признатися, що вона сьогодні взагалі ще нічого не їла.
— Добре, нап'ємося кави...
В цукорні пригадує Уляна, що дев'ята двадцять приїздить поїзд з Нараєва. Нишком слідкує, яке це враження зробить на Юру, ця пригадка скорої розлуки. Зовсім таке, якого вона собі бажала. Він просто обурюється на неї, що вона може тепер думати про якийсь там поїзд.
— Але ж, Юр, якщо дійсно твоя мама має приїхати, то ти повинен бути на двірці...
Цей аргумент діє.
Нараз усвідомлює собі Уляна, що вона не хоче, щоб Юра бачив, що той її "наречений" — це підтоптаний уже, в літах, лисавий чоловік. Що він подумає про неї, коли побачить такого "нареченого"?
— Слухай, Юр, а якби я попросила тебе в ім'я тієї симпатії замість за півтори — розійтися за пів години?
— Я не розумію тебе.
— Я бажаю собі, я прошу тебе, Юр, якщо ти хочеш що-небудь приємного зробити для мене, цебто як хочеш, щоб я повірила у твою прихильність до мене,— не виходи тепер о дев'ятій на двірець до поїзда.
— Але ж, Улю, ти сама сказала, якщо мама приїжджає...
— А тепер не хочу, щоб ти виходив до поїзда. Не хочу, чуєш, Юр? Можеш мені це обіцяти?
Юр дивиться на Улю своїми "особливими" очима довго-довго й нічого не може зрозуміти.
— Добре,— погоджується врешті.
Уляна бачить, що він зовсім посумнів, цей її п'ятигодинний наречений, і їй жаль його, жаль себе, жаль цієї нежданої гарної хвилини... Водночас сама свідомість, що цей гарний, молодий хлопець сумує з її приводу, наповнює її серце таким захопленням, такою вдячністю до нього!
— Мені пора вже йти, Юро. Проведеш мене, чи залишишся тут? — питає м'яко, готова вже піти на уступки й дозволити відпровадити себе аж під двірець.
— Ні, я залишусь тут,— падає несподівана відповідь.— Боюсь, що ти через мене можеш спізнитися на зустріч із своїм судженим.