— То кажете з інституту, е-е… Ало, ало! Товариш Мучник? Тут вас очікує представник… — Чоловік так кричав, ніби його на тому боці слухав хтось тугий на вухо. — Атож. У вестибюлі…
По кількох хвилинах на сходах з'явився добродій, який уп'явся в Паливоду чіпким поглядом сірих, майже безбарвних, очей.
— Чи не ви це з Інституту геології? — запитав добре поставленим баритоном.
Почувши ствердну відповідь, подав руку:
— Мучник.
Паливода теж назвався.
— То вас цікавлять спектральні методи аналізу? — знову запитав чоловік, чим немало здивував Ярослава. — Ходімте до мене, там і побалакаємо.
Мучник був середнього зросту, натоптаний. Здавалося, питома вага його тіла набагато перевищувала питому вагу пересічної людини. Вони зупинилися біля одних із численних дверей у довгому коридорі.
— Прошу, — господар штовхнув двері. Це був кабінет з великим письмовим столом, на якому не було жодного папірця.
— До справи, — з усміхом сказав господар, показуючи Паливоді на стілець.
Широке мужнє лице Мучника поблискувало червленою міддю, а весь його вигляд ніби казав:
ви питаєте, хто з нас робить науку? Погляньте пильніше, хіба я схожий на неробу? Але це питання йшло ніби підтекстом, суттєве ж питання "а що, власне, тобі треба?" читалося в чіпкому погляді.
— Мене, справді, цікавлять спектральні методи, — почав Ярослав. — А саме: можливість визначати нітрогрупи у вугіллі.
— Навіщо це вам треба?
Тон, яким було поставлене запитання, дещо збентежив гостя. Не знати чого в ньому було більше: зухвальства чи напористості.
— Спершу скажіть, чи маєте такий метод.
— Маємо. І коли виникне потреба, зможемо… То навіщо це вам? — В голосі Мучника вчувалась настирність слідчого.
— Ми пов'язуємо викиди вугілля з його хімічним складом.
— Що це таке — викиди?
— Коли ні з того, ні з сього вибухає вугілля у вибої… Гинуть люди.
— Що ви кажете! — вигукнув господар не дуже щиро. — Але до чого тут оті нітрогрупи?
— Бачите, ми маємо не цілком певні здогади, про які зараз було б передчасно…
— Боїтесь убутку інформації? — посміхнувся Мучник. — Ну, гаразд. А коли я скажу, що ми зможемо робити ті аналізи, то на яких умовах?
— Через Держбанк. Адже ваш інститут виконує подібні замовлення, — сказав Паливода.
— Думаю, нас це не зацікавить. У таких грошах ми не маємо потреби.
— Що ж тоді вас зацікавить?
— Співпраця.
— Іншими словами, ви потребуєте не тільки грошей…
На мить Мучник отетерів від гостевої прямоти. Але тільки на мить. А, може, й не було того отетеріння на обличчі кольору червленої міді, бо тепер він весело посміхався.
— О-о! У нас тут є кому продукувати думки! За цим не стане. Справа в темі, задля якої їх слід продукувати. Ваша тема мені здається перспективною.
— Я мушу узгодити вашу умову з керівництвом.
— Звісно, звісно. Я теж тут у себе узгоджу…
— А поки все владнається, чи не змогли б ви проаналізувати з десяток зразків? Я привіз їх із собою.
Мучник розвів руками.
— На жаль, цього ми зробити не зможемо, — завваживши на обличчі Паливоди розчарування, поспішив пояснити: — Нам однаково скільки аналізувати — одну чи сотню проб. В часі різниця невелика. Справа в самій методиці, яку треба ще опанувати… Адже ви не гарантуєте, що ваше керівництво пристане на мої умови?
— Не гарантую.
— От бачите… — Несподівано Мучник запитав: — А звідки ви знаєте Панька Семеновича?
— Та сьогодні тільки познайомився.
— Вважайте, що вам повезло. Це людина надзвичайно широких знань і ерудиції. Має друзів серед художників, акторів… Правда, нас, науковців молодшого покоління, не дуже полюбляє, вважає прагматами. А й справді, хто з нас відвідує театр або художній салон?
Паливода підвівся.
— Не відніматиму у вас більше часу… Чоловік теж вийшов з-за столу.
— Гадаю, наш діалог не закінчено? — промовив.
— Я вам дам знати за тиждень, — відказав Паливода.
"Теж мені дипломат. "Гадаю, наш діалог незакінчено". — Ярослав минав одні двері за іншими, здавалося, їм не буде краю. — І за кожними сидить отакий побронзовілий, який прагне співпраці. За якими ж з них сидить порядний учений?"
…Паливода бував колись у цьому місті — проходив на заводі переддипломну практику. Але коли те було… Зараз він співставляв те, що лишилося в пам'яті, з тим, що бачив тепер. Заняття це було цікавим і водночас сумним: він-бо відчував себе на човні, що плив рікою часу, і ніби з човна спостерігав знайомі з юності будинки, вулиці, пам'ятники, впізнавав навіть ділянки мощеного каменем бруку. Тим часом портфель з десятком проб давав про себе знати. Ярослав звернув у бічну вуличку, яка вела до невеликого скверу, а там, вибравши вільну лавку, сів під осокором і якийсь час ні про що не думав, дослухаючись до тихого шелесту листя. Здалося на мить, що він вийшов з човна, і той понесло течією далі… На одній з лавок цього скверу десять років тому він сидів з дівчиною, котра, як він до-відався вже на вокзалі, коли повертався додому, була в нього закохана. Та дівчина-десятикласниця мешкала в будинку по сусідству з заводським гуртожитком, куди поселили Ярослава. Дівчина була гарна, але в думках його тоді не було місця ні для кого, крім Варвари.
Між тим день згасав. Паливода витяг записник, у якому вранці на вокзалі завбачливо занотував розклад поїздів, їх було кілька, останній відходив об одинадцятій ночі.
9
Випливла ведуча. "Нічого собі жінка, тільки тримається аж надто самовпевнено, ніби всі ті номери вона сама й виконувала. Мабуть, причина тому довга сукня й пасмо "сивого" волосся — крик моди, перевага над іншими. Нарешті…" — Самодіяльне тріо! "їхав козак за Дунай". Усі троє — в стилізованих костюмах, бандури поблискували перламутровою інкрустацією. Таміла з правого боку. Посміхнулась. Здається, помітила. Неважко — зал-бо невеликий, а бороданів у ньому й зовсім мало. "Зараз ударять в струни", — подумав Ярослав. Але в струни не вдарили. Натомість полинули легенькі звуки, як подих сонного вітру перед світанком, потім жвавіше, жвавіше… Почулися голоси. Пісня немовби піднімалася з глибин століть: ось вона минула безодню і враз шугнула високо-високо, спінюючи розкриллям синяву небес, розганяючи хмари. Ярослав па мить відчув, що йому несила ворухнутись. В свідомості якась бентега. Можливо, пісня розбудила ту позасвідому пам'ять, яка ховається в лабіринтах мозку, і тільки передається від покоління до покоління, не будучи розгаданою, але роблячи людину подібною до інших у тій людності серед якої жили її батьки й діди і де живе вона. Таміла співала третім голосом. Голос її — тло, на якому мережили свій спів дві інші співачки… Пісня востаннє тріпнула крилами, немов би струшуючи з них клапті синього неба, сховалася знову в безодню століть.