— І можна тим даним вірити? — почувся голос Чередниченка.
Паливода спершу не второпав, про що йдеться. Та нарешті, отямившись, відказав:
— Можна… Крім того, що перекиси є причиною викидів… Не вистачить у них потужності, щоб здійснити таку велетенську роботу.
— Шкода, — мовив Іван Олексійович, обернувшись до колег. На худорлявому лиці з'явився вираз розчарування. — Шкода… Все свідчить про те, що викид — це таки вибух. І грушовидна порожнина, з якої немов би чвиркає вугілля, і склад газу…
— Я чого згадав про перекиси, — озвався Паливода. — Якщо вони є, то це значить, що вугілля там окислене. А відтак, там мусять бути й окислені форми азоту. Зокрема, нітросполуки.
— А це що таке? — запитав Чередниченко.
— Вибухівка. Озвався Лебідь:
— Так можна дофантазуватись до чого завгодно.
— Фантазія — не найгірша вада для науковця. Гірше, коли цієї якості бракує.— Чередниченко з цікавістю дивився на Ярослава. — Що тобі треба, аби перевірити це припущення?
— Метод. Аналітичний метод…
5
Присадистий міст нагадував велетенську конвейєрну стрічку. Коли дивитися з набережної, то здається, що автомобілі не самі рухаються, а їх захоплює конвейєрне полотно на правому березі і викидає в провалля вулиці на лівому. Паливода стояв на задньому майданчику автобуса, спостерігав як унизу ковзали катери, чаділи буксири. На заході ферми залізничного мосту нагадували товстелезні грати, за якими мостилося знеможене серпневе сонце. Цілий день Ярослав згайнував, тиняючись по лабораторіях хіміко-технологічного інституту в пошуках методу визначення нітросполук. Все марно. Професор з кафедри палива навіть запевнив, що нітросполук у вугіллі і зовсім немає. Бо якби вони там були, то він би про них знав. Проте певну користь Ярослав виніс із тих довгих коридорів, які нагадували лабіринт і в яких стороння людина могла б легко заблукати. Він надибав у бібліотеці монографію, де описувалися властивості вибухових речовин і методи їх аналізу.
Приїхавши додому, Паливода довго хлюпався під холодним душем. Потім сів вечеряти. Мати дивилася, як він їсть, а тоді зауважила:
— Зістриг би вже ту бороду. На діда схожий. Так довіку старим парубком і залишишся.
— По-твоєму, я — старий парубок?
— А що… В тридцять три роки людина вже повинна мати сім'ю. А ти з твоєю освітою проморгав найголовніше.
Батько стояв у дверях, в розмову не втручався.
— Знову до книжок… — добродушно бурчала мати, коли Ярослав зайшов до себе в кімнату. — Зір зіпсуєш. Нема, щоб як у людей. Сісти, погомоніти з батьками.
Ярослав постояв біля вікна. Ніч каламутною повінню затоплювала двір, будинки, дерева. В тьмяній безодні неба вже пробивалися золоті іскринки зірок. Майнула думка, що сьогодні останній день серпня. День, до якого він колись готувався, як до свята. Заздалегідь вибирав подарунок, купував квіти. Ярослав ввімкнув світло, підійшов до портрета Варвари. Він домалював той портрет уже з фотокартки. Нараз ніби відчув у долонях теплий шовк її волосся і побачив живу зелень очей. Недарма він вибрав для того портрета саме чорну й зелену туш. Відчуття постійної присутності Варвари оселилося в ньому з дня їхнього прощання в аеропорту. Сьогодні їй виповнилось двадцять вісім і вона десь святкує цей день у колі своєї сім'ї.
Щоб не дати розгулятись уяві, Ярослав узяв з книжкової шафи "Курс аналітичної хімії", дістав з портфеля записи і сів до столу.
Ранкову тишу зашарпав дзвоник. Гончаренко сказав: "Доброго ранку!", і, риплячи хромом, почав стягати шкуратянку. Переодягнення для нього вже стало ранковим ритуалом — спочатку вішав мотоциклетного шолома й куртку, далі йшов умиватись, а відтак переодягався в білу сорочку і синього костюма.
Лебідь, що зайшов слідом за геофізиком, дав лункого щигля білому шолому.
— Та й міцний же череп у колеги! — підморгнув він Паливоді.
— Ви хотіли щось зауважити щодо його змісту? — вкрадливо поцікавився Гончаренко. — Чи порівняти зі своїм? Хе!
Лебідь змовчав, тільки в очах його на мить блиснули крижинки. Він сів до столу і, висунувши шухляду, став у ній щось шукати. А тоді, обернувшись, запитав у Паливоди:
— Ну, як виходив щось?
— Виходив, — відказав Ярослав. — На цьому тижні почнемо аналізи.
Йому здалося, що Геннадію Васильовичу неважко повернути голову й на триста шістдесят градусів — тіло Лебедя сиділо непорушне, а голова дивилась на Ярослава. "Мабуть, предка його колись прозвали за довгу шию Лебедем, а згодом прізвисько стало прізвищем", — подумав Паливода.
Паливода в старому, ще аспірантському халаті, стояв біля витяжної шафи, титрував. У склі витяжки, немов у дзеркалі, він помітив, як двоє дівчат-техніків у другому кінці дослідницької про щось балакали, позираючи в його бік. Одну з них Чередниченко обіцяв у помічниці. Студентка-вечірниця. Вчиться на другому курсі хіміко-технологічного інституту. Нічого собі дівчина: сірі очі з лукавинкою, червонасто-жовте волосся. Висока. Мабуть, вища від Варвари на півголови. Ярослав на мить забув про дівчат. "Щось багато йоду йде на титрування, — подумав він. — Чи не припустився я помилки, коли готував розчин?"
Зайшов Чередниченко. Став осторонь, спостерігаючи за рухами Паливоди. А той, дотитрувавши нарешті останню колбу і записавши наслідки" ввімкнув калькулятор.
Іван Олексійович терпляче чекав. Та ось Ярослав підвів голову: в погляді було розчарування.
— Все це не варте виїденого яйця, — мовив. — У тій пилюці, що ви привезли, нітрогруп немає.
— До речі, та пилюка зветься "скаженим борошном", — зауважив Чередниченко. — А як інші проби?
— Зараз підрахую. Але, бачу, то мартишкин груд.
— Підрахуй, підрахуй, — Іван Олексійович сів поряд. За високим лабораторним столом він здавався і зовсім маленьким.
— Дивно, — по часі мовив Ярослав. Згрібши в руку бороду разом із підборіддям, він заклопотано дивився на шефа. — Майже п'ять відсотків нітрогруп. Якщо їх умовно перевести на дінітробензол, то маємо щось біля двадцяти відсотків вибухівки… У вугіллі! Нісенітниця! — Він знову заглибився в розрахунки.
Іван Олексійович мовчав. Його короткі кощаві пальці відбивали на лінолеумі столу якісь ритми. Дівчата в кінці кімнати в'їдливо скреготали пестиками, розтираючи в ступках вугілля для нових аналізів.