Такі думки промайнули в його в голові, тоді як його очі дивились на той гай, де Зося любила гуляти ранком та вечором. Верхове гілля того гаю витикалося з-за зеленої гори. Над гіллям миготіло блискуче марево сонця, слалась тонесенька намітка сизого туману. Той гай здавався йому зачарованим, тягнув до себе всю його душу, принажував його очі, його думи. Чи не під тим дубом вона тепер гуляє, що ондечки розіслав гілля, як ті руки? чи не та липа з зеленим листом дивиться на її красу?
Вже сонце наближалося до заходу, як Лемішковський встав і поволікся до того гаю.
Місце, де любила гуляти Зося, було найкраще на всю околицю міста. В свято або в неділю туди йшли на гулянку не одні панночки Пшепшинські, але й другі городяни, панки, міщанки і навіть міські наймички. Неширокою зеленою долиною, між двома крутими зеленими боками гір крутився маленький поточок води, переливаючи воду з одного ставочка до другого. Подекуди попід горами росли густі гаї, розкидані ніби букетами. По долині росла осока понад водою, цвіли купами лісові квітки. З боків гори місцями виступало сіре каміння. В одному узірі яру блищав ставочок, обсмугований високими вербами, чорнів млин, а другий узір вганявся в зелену діброву. Узенька стежечка крутилася гадючкою по зеленій траві і доводила до криниці з погожою водою.
Вернувшись додому, Зося до словечка розказала сестрам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський повинен сьогодні стрінутись в долині. Зося була певна в тім, що Лемішковський любить її. Їй забажалось допекти старшим сестрам за важку опіку над нею, що вже їй остогидла.
— Мої сестриці кохані! — промовила найстарша сестра Люцина. — Давайте пожартуємо трохи з тим чудовим мужичком!
— Добре, моя дорога! — одказала середуща, Рузя. — Він такий гарненький хлопчик, хоч і мужичок!
Кожній хотілось причарувати серце молодого і гарного мужичка.
— Знаєте що? — промовила Люцина. — Уберімось так, щоб підійти під його міщанський смак. Понадіваймо сукні, які в нас є найясніші! щоб так і різали в вічі. Це йому, надісь, буде до вподоби.
Панни кинулись до гардероба. Та думка стала їм приводом і до забави, і до кокетства, без котрого полька ані тхне і не дихне!
Люцина знайшла не дуже модну сукню, ясночервону, без жадних квіток. Червоний кольор дуже приставав їй до лиця! Вона знала теє. Поверх червоної сукні вона підперезалась ще червоною широкою стрічкою, на голову наділа якісь квітки, з бархаток огневого цвіту, схожі на червоний мак. Її чорні брови, карі очі, повне рум'яне лице з повною шиєю серед червоного цвіту покращали вдвоє. Вона взяла в руку пучок найчервоніших оргиній.
Рузя убралась так само в саме зелене. Темнозелена сукня дуже пристала до її не дуже темних кіс. Свої розпущені кучері вона перевила зеленою оксамитовою стрічкою, її повне біле лице з дуже ніжним рум'янцем, з червоними губами здавалося пишною квіткою серед зеленого листя.
Зося убралась в нову ясноблакитну сукню, — блакитну, як небо. Без жадних квіток або стрічок на голові і на шиї, вона зливалася з синім небом, тоді як йшла по горі. Тільки її русява головка з кучерями та з білими, як сніг, одслоненими плечима, здавалось, літала по небі, як той двукрилий херувимчик.
Саме вбирання коло дзеркала було для сестер такою втіхою, таким проводом безробітного святкового часу, що панни безперестанку реготались з своєї вигадки, з своїх театральних суконь.
— А знаєте, мої сестриці, яка мені оце думка прийшла? — промовила Люцина, дивлячись на одну картину на стіні, де були намальовані три богословські доброчинки: віра, надежда й любов у постаті трьох панночок, що сиділи під пальмовим деревом. Одна панна була намальована з хрестом, друга з чашею, а третя з малою дитинкою. — Чи пам'ятаєте ви, сестриці, ту високу грушу, що схилилась над самою криницею? Ми посідаємо під грушею доконечне так, як оці панни, і будемо дожидати Лемішковського.
— А справді посідаймо! Посідаймо! — гукнули в один голос сестри, припліскуючи в долоні.
— Тільки що ж оце ми позабираємо в руки, щоб достоту сповнити оцю картину! — промовила привідниця Люцина. — Тут одна панна держить хрест, друга чашу, третя дитинку. Не позабирати ж нам у руки таких речей. Ми й без того в цих патріархальних сукнях поставали схожі на якихсь святих преподобниць! І без того ціле місто чудує з нас. Дитину ще сяк-так… Хіба взяти того опецка нашої наймички.
— А хто ж його візьме? — спитала Зося.
— Зося! а хто ж більше? — одказала Люцина, і всі засміялись.
Той регіт долетів до ушей сонного батька, що спочивав по обіді в другій кімнаті, завертівши голову білою хустиною, щоб по лисині не лазили мухи. В довгому шлафроці, в патинках, з білою хустиною на голові, котра до того прехимерно стирчала якось ріжком, виглянув Пшепшинський з-за дверей, сліпаючи сонними очима.
— Що тут діється? — спитав він з гнівом. Дівчата з реготом кинулись до його й почали цілувати з усіх боків, просячи пробачення.
— Смійтесь, діти, аби не плакали; та коли б ви собі йшли або гуляти, або заміж, абощо! Жених от трапляється…
Незабаром потім вийшли сестри з дому і пішли до гаю глухими переулками, щоб сховатись од цікавих очей городян. Люцина, вся червона, горіла, як огонь, і несла в руках великий букет з оргиній, червоних, як жар. Червоний убір на голові, що скинувсь на дівчачі квітки на кибалці, наддавав їй вид сільської дівчини в квітках. Рузя, вся в зеленому убранні, несла в руках розкішну гілку райдерева. А Зося, блакитна, як небо, держала в одній руці книжечку, а другою вела невеличкого сусідського хлопчика, гарного, як янголятко.
На яру коло криниці було найкраще місце. Високий камінь трохи виступав з гори. З-під його лилася вода з холодного джерела і стікала в широку криницю з природним кам'яним дном. Чиста, як кришталь, та погожа вода стояла сливе вщерть з кам'яними цямринами криниці. В воді тихо плавала криничана червонобока жабка. Прихожі люди, припадаючи коліньми на камінь, нахилялись і пили воду. Густі кущі ліщини, бузини, чорноклену понависали зверху над криницею, а збоку росла стара широкогілляста та дуплиняста груша. Коло груші повитикане з землі каміння лежало, ніби природні лавки для спочинку. Те місце вибрали панночки Пшепшинські для своєї комедії. В театральнім покладі сіла Люцина під самою грушею коло стовбура, широко розіславши червону сукню по траві. Трохи нижче, на кам'яних східцях, по обидва боки посідали сестри. Рузя обмахувала лице зеленою гілкою райдерева, а Зося посадила коло себе хлопчика в білій сорочині, підперезаній червоним пояском. Вона розгорнула книжку і почала нібито читати. Вигляд і справді дуже нагадував картину трьох доброчинків і тільки тим одрізнявся, що старші сестри, з гарними, але злими лицями, більше обтілювали ніби гріхи, ніж доброчинки.