— Та це не тільки я один кажу…
— Не тільки ви… Так от, раджу вам першому замовкнути. У стінах "Фіндіпошу" й поза стінами.
— Та мені…
— Одну хвилинку, або, як німці кажуть, айн момент! Я ще не скінчив. Ви ще встигнете висловитись. Не тільки висловитись, а й дещо прокоментувати. Скажімо, ось цю писулу-цидулу… Може, вам захочеться її раптом розірвати? Ми ж і в п'ятдесят років буваємо дітьми. То хочу вас повідомити: оригінал, написаний вашою руцею, в сейфі… А ключ від сейфа у мене вдома. У спальні. Під матрацом. На ланцюжку…
При першому ж погляді на записку серце у Понюхна стислося у дитячий кулачок і кудись провалилося.
— Учений секретар "Фіндіпошу", — все далі і далі снував павутину Стратон Стратонович, — батько кількох офіційних дітей! І оце написати таке дитині?! Я вже мовчу про чоловічу гідність. Судячи з цієї записки, вона у вас або вивітрилась, як фіндіпошівський спирт з балії, або ви взагалі не знаєте, що це таке. Ви теж претендуєте на папаху? Ви, Понюхно, хочете поховати людину, яка ще дихає й мислить. А мислить — отже, живе. І, завважте, тверезо та ясно мислить. Чого не можна сказати про вас. А втім, помиляюсь. Коли ви на шар-мак вип'єте одну-дві склянки "Пшеничної", думаєте тверезо. Тільки тоді ви дивитесь на світ очима чистими й прозорими. І всіх підряд закликаєте, як адвентист сьомого дня, бути одне одному братом і сестрою. Не підкладати один одному свині…
Понюхно підвівся. Він уже, здається, не звертав уваги на жодне Ковбикове слово. Його мозок працював зовсім в іншому напрямку: "Звідки у Стратоновича записка? Невже передала сама Віоріка?"
Він пригадав, як запросив Віоріку до ресторану. Згадав ту безглузду формулу, яку вклав йому в мозок Ховрашкевич: "То я тобі, Іраклію, так скажу. Якщо вона піде з тобою в ресторан, то так само і в ліжко піде. То існує такий неписаний закон. Така нібито мода…"
Віоріка у ресторан пішла. А ось щодо ліжка, то тільки помахала на пероні ручкою й якось двозначно сказала Понюхну: "Па-па!" Це розлютило Іраклія Йосиповича. Він цілу ніч не спав від образи. Гроші, витрачені на Віоріку, не давали йому спокою, образа засліпила розум ученого секретаря, і наступного дня він і написав оту записку: "Віоріко! Я вчора витратив у ресторані ЗО (тридцять) карбованців. Прошу повернути половину". І ще й розписався, дурень старий…
Понюхно почав жадібно гризти нігті. А тим часом до його слуху, ніби крізь прочинене вікно, долітало:
— Для чого я вам показав цю цидулу-писулу? На той випадок, якщо вам закортить ще щось про мене патякнути язиком… Самі ж казали: "Стіни вуха мають". Або захочете порадитися з Нещадимом — Чадюком, тоді одну копію цієї записочки я передам вашій дружині… Сподіваюсь, вона без графолога впізнає ваш почерк…
А другу — голові місцевкому… А ось і він, — побачив на порозі Сідалковського. — Ви, Понюхно, можете йти… Аудієнція, як сказав би Хлівнюк, закінчилася… Сідайте, Сідалковський, хоч тут. Бо там вас навряд посадять за таке приємне діло…
Сідалковський, позіхнувши, сів.
— А що ви вночі робите, Євграфе? — незвично звернувся до нього Ковбик.
— Сплю.
— А я думав, мишей ловите. Замість кота.
— Сплю, — повторив Сідалковський, — але крізь сон про роботу думаю.
— Про яку: першу чи другу? У вас, якщо не помиляюсь, завжди дві роботи. Після першої вам друга робота, здається, тільки сниться. Краще зробіть навпаки.
— Тобто? — підняв брови Сідалковський. — Спати вдома і бачити крізь сон роботу у "Фіндіпоші"?
— Ви її й так бачите крізь сон. Краще б помовчало, коли ото старші говорять… Між іншим, за віком і посадою.
— Я й так останнім часом, як електродинамік без електроструму…
— Цього струму у вас на кількох вистачить… Як у вас справи?
Сідалковський відчув у голосі Стратона Стратоновича батьківські нотки і одразу насторожився: "М'яко стелить, але на оголених пружинах".
— То як у вас справи, питаю?
— Спочатку справи, а потім задоволення…
— Аби ж то так! У вас же навпаки: спочатку задоволення, а тепер справа… Між іншим, у народному суді… Ви хоч були у мадам Карапєт?
— Був.
— І що?
— Любов без взаємності.
— Відмовила?
— Відмовила, — зітхнув Сідалковський.
— Це чи не єдина жінка, яка вам відмовила. Може, не так, Євграфе? — засміявся Ковбик. — Ви хоч знаєте, чого ото вас запрошують на суд?
— Тепер уже знаю. За любов до ближнього.
— Не ближнього, а ближньої! Вам що, мало першого шлюбу?
— Ви ж мене вчили на досягнутому не зупинятися, Стратоне Стратоновичу!
— Дивлячись на чому не зупинятися. Отут вам якраз би слід давно зупинитися. Скільки вам, до речі, років?
— Мене вчора уже питав про це Карло Іванович.
— Карло Іванович чи Клавдій Миколайович? — уточнив Ковбик.
— Карло Іванович, — підтвердив Сідалковський.
— Дивно! Якби Хлівнюк, я б не здивувався… У вас роман з Хлівнюковою ще не закінчився? Що ви на мене так дивитесь? Хочете запитати, чи заради цього я вас сюди запросив? Можу відповісти: і заради цього. Запам'ятайте, Сідалковський, раз і назавжди: кожний роман, навіть найцікавіший, має свій кінець. Залиште Антонію в спокої… Там, де їдять… Ви ж знаєте?
— А я на винос…
— Що на винос? Не будьте циніком, Сідалковський. Досить з вас того, що ви донжуан, альфонс, ловелас, зух, джиґун і… Як ще там вас можна назвати? Коли ви вже залишите в спокої спідниці?.. Вам і цей мій вислів не подобається. І зараз думаєте: неотесаний Ковбик, мужлан…
— Фу! Стратоне Стратоновичу! Ви — і такі слова?
— Ви мені не фукайте. Може, не так?
— У моїй термінології таких слів нема…
— Ви хочете сказати, що це моя парафія?
— Не будемо ламати пер, Стратоне Стратоновичу! Ви ж мене для чогось викликали?
— Не викликав, а запросив. Для чого ви мені цю заяву кинули? Хочете мене переконати, що ви не претендуєте на папаху?
— Я ж вам казав, Стратоне Стратоновичу, — щиро мовив Сідалковський. — Папаха мені не до лиця… А потім, у мене ж вища незакінчена. Навіть на вченого секретаря "Фіндіпошу" не потягну. А тепер шерше ля фам…
— Що ви мені під вухом шершекаєте, — не стримався Стратон Стратонович. — Звідки у вас така манера з'явилася? Всього один раз на якомусь прийомі з іноземцем зустрілися і вже француз. А що б з вами було, Сідалковський, коли б ви, як я, побували в Парижі, Шербурі, Марселі, Льєжі? Воістину: від села втекло, а до міста не добігло, — Ковбик удав, що гнівається, підвівся й відійшов до вікна. — Я його врятувати хочу, а воно мені тут сіло і шершекає… Вапнярський аристократ!