Вони вийшли на Хрещатик. Падав тихий лапатий сніг. У світі все було просто і банально, на душі тоскно і сумно.
— І все? — тільки й спромігся він.
— І все, Єв-граф! Я ж вам казала, мені подобаються чоловіки розумні й серйозні…
— Мерсі! Я щиро вдячний, що ви за такий короткий час спілкування зі мною зуміли так швидко скласти про мене думку. Хоч я повинен сказати, не зовсім втішну для мене. Але що ж… Пур ле бозье, як кажуть французи на Сені… Я вам пробачаю.
— Оревуар! — мовила в тон йому, подала руку ніби для поцілунку, високо піднявши її, а тоді різко повернулась і пішла.
Сідалковський якусь мить роздумував, що ж робити йому: йти за Тасею-Раєю чи повернути у протилежний бік і податися на Володимирську гірку, помилуватися замерзлим Славутичем? Радість від жаданої і водночас несподіваної пропозиції Веніаміна Олександровича Жереха раптом вивітрилася з душі і ніби серпанково-голубуватим шлейфом потяглась за Тасею-Раєю…
Він щільніше затягнув шарф, ще кілька секунд подумав. Хотів був зателефонувати Айстрі й сказати, що трохи затримається по роботі, але раптом побачив Арія Федоровича Нещадима. Той стояв осторонь людського потоку і не спускав очей з Сідалковського, ніби зважував: "Підійти до свого колишнього підлеглого чи, може, він сам підійде?.." Сідалковський ступив до нього перший.
— А куди це ви прямуєте, дорогенький? — заспівав, аж до землі згинаючись, Арій Федорович. — Дівчаточко вас залишило, чи не так?
— То моя племінниця.
— Я бачу, у вас чималенький рід, Сідалковський!
— А звідкіля ви йдете, Арію Федоровичу? — поцікавився Євграф і, не даючи йому розкрити рота, закінчив за нього: — Як завжди, з Академії наук чи з Ради Міністрів?
— Був там і там!
— Пропонують якусь нову посаду?
— Пропонують, дорогенький, пропонують.
— Не відмовляйтесь, Арію Федоровичу, не відмовляйтесь…. Я вас прошу…
— А чого це ви мене просите? Від імені Ковбика, щоб я його залишив у спокої?..
— Арію Федоровичу, ви мене б'єте у сонячне сплетіння. Ви ж знаєте, я до іншої парафії належу. Я ж не претендент на Ковбикову папаху… Мені б таку роботу, аби не обтяжувала голову думками. Хай краще пухнуть кишені від грошей, ніж голова від думок…
— Таку роботу я вам можу підказати.
— І що ж ви хочете взамін?
— Люблю, дорогенький, здогадливих людей!
— А що ж тут складного: стільки разом висиділи людино-годин…
— А така роботка є. І вакантне містечко, любесенький, є… І установа ж яка! Вам і не снилось!
"Не снилося й тобі", — подумав Сідалковський, трохи зверхньо й зневажливо дивлячись на Нещадима, на того Нещадима, від поглядів якого колись у "Фіндіпоші" в багатьох серце з ритму збивалося.
— Ви мене інтригуєте, Арію Федоровичу, як дамочка своїм розрізом на спідниці… Але я відчуваю, що ви робите це з чистої любові до мене. Так би мовити, любові без взаємності… Чи ви за цю любов вимагаєте якоїсь плати?..
— Тільки з любові, дорогенький, тільки з любові… Від вас вимагається малесенька послуга… Ну, зовсім мацюпусінька… Отакенька, — стулив свої тонесенькі безкровні губки Нещадим. — І, вважайте, посада ваша… Я й протекцію можу скласти… Я уже й замовив словечко… Сказав, що маю таку людинку на приміті…
— Людину, — вніс поправку Сідалковський…
— Так, так, людину… Я не хотів вас образити… То я теж із любові до вас. Роботка легесенька… Треба тільки три пальчики скласти і легесенько, не поспішаючи, водити пером… А ви це робити вмієте… Я ваш почерк знаю… От тільки біда — туди своєчасненько треба на роботку приходити, а ви, як мені пам'ятається, не дуже полюбляли це…
— Ну й пам'ять у вас, Арію Федоровичу, Вашу пам'ять та дати акторам — суфлери, як мамонти, вимерли б…
— Пам'ять і зв'язки, дорогенький… Вашому Ковбику недовго лишилося царювати…
— Може, краще підемо і пропустимо по одній, як кажуть хрещатицькі алкаші? — запропонував Сідалковський.
— Я з підлеглими не п'ю, — закопилив губу Арій Федорович.
— З колишніми, — уточнив Сідалковський.
— Тим більше, дорогенький. А якщо п'ю, то у своєму колі, любесенький!
— І велике у вас коло?
— Чималеньке, дорогенький…
— Головне, аби не дуже роздуте, бо під час шторму воно швидко лопається, Арію Федоровичу. Тоді його й хвилі на поверхні не тримають…
— Я не про рятівне коло, дорогенький!
— А я саме про нього. Бо те і те кола від надмірного роздування розриваються. Оревуар, як сказала щойно моя нова знайома, — Сідалковський підняв руку над головою.
Сніг начебто перестав падати. На Хрещатик опускались біляві сутінки з підковоподібними тінями під електричними ліхтарями. Недалечко від третього телефону-автомата, як здалося Євграфові, стояла Тася. А Нещадим і не думав прощатися, його потягло на похвальбу:
— Тепер ваш Ковбик через Ховрашкевича запрошує мене на роботу!
— То йдіть, ідіть, — порадив Сідалковський. — Чого ж ви так довго роздумуєте?
— Вам легко сказати "йдіть"… Я знаю цю хитресеньку лисичку в шкурі павука… Чого це йому раптом забандюрилося?
— Дисципліна упала, Арію Федоровичу, дисципліна… Порядку у "Фіндіпоші" нема. От і запрошують вас туди… Ідіть. — Сідалковський повернувся й рушив до телефонів-автоматів…
— А як же ваша роботка, дорогенький? Ви навіть не поцікавились, в якій це установі… Вам і не снилось…
— Робота — не вовк… від мене не втече! — Останні слова скоріш адресувалися Тасі, яка, помітивши Сідалковського, поспішила до підземного переходу. — Від мене не втече…
РОЗДІЛ XVIII,
де Стратон Стратонович міркує про інфузорії й господарське мило, прокладки для кранів, авторитет, вічко у дверях, солярій, молодого спеціаліста Мамуню, доктора, який має стати кандидатом, море рожевих снів і помилки молодості
Оптимістично настроєний Стратон Стратонович, мугикаючи "Арію шефа", широко розчинив двері власного кабінету і набагато впевненіше, ніж учора, вмостився у крісло. "Ні, Мамуня таки молодець, — думав Стратон Стратонович про цього маленького, вічно переляканого фіндіпошівця. — Єдине погано, що воно може завтра і тобі до вуха приставить, якщо йому накажуть, "фотогармату". Слизняки! Мокриці! — заводився внутрішньо Стратон Стратонович, як двигун внутрішнього згорання. — Безхребетні! Амеби! Інфузорії…"
Стратон Стратонович підійшов до вікна, гидливо плюнув у відчинену кватирку і звернувся сам до себе: