— Доходився! — тільки й зронив Стратон Стратонович і, з паризької ходи перейшовши на вітчизняну, попрямував до персональної "Волги", яка тепер, здавалося, котилася на на другій, а на першій швидкості.
РОЗДІЛ V,
в якому розповідається знову про дядю Філю, пригорілу каву, сльози і обійми, Одесу і надзвичайно оригінальну картотеку та прейскурант
Сідалковський поспішав за малим і спритним, як човник від швейної машинки "Зінгер", дядьком Філею. Згорблена його спина, на котрій десь далеко попереду сиділа невеличка голова, просувалася між базарних рядів швидко, звично, натреновано. Євграф дивився на цю спину і думав: "Якщо я більшу частину свого життя проводжу в ліжку, то ось цей гофмаклер — на ярмарку".
Дядя Філя й справді прослизав крізь натовп, як пуголовок між густою осокою. Інтелігентного (принаймні зовні) і респектабельного Сідалковського перша-ліпша перекупка так вправно відштовхувала набік, що він уже подумки прощався з маклером. А ще ж сам чемно давав дорогу жінкам молодшого віку… Дядя Філя ось-ось мав розчинитися у натовпі, як цукор в окропі, і тоді… прощай майбутнє! Щоправда, глибоко в душі Сідалковський не дуже вірив у всемогутність дяді Філі, але Грак його так у цьому переконував, що Євграф, залишаючись наодинці, уже бачив себе якщо не на коні, то принаймні на верхній палубі. На верхній палубі життя…
На Ію він уже давно дивився, як на красиву сорочку, котра йому раніше подобалась і в будень, і у вихідний. А тепер уже трохи зносилась, трохи стала старомодною, а трохи набридла. Хотілось чогось свіжого, новенького, дорогого і трохи імпортного або в крайньому разі хоч виготовленого на експорт. А це знайти нелегко. Навіть з таким талантом і даними, які мав при собі Сідалковський. І ось саме в цій згорбленій спині, вже не молодій, але повній енергії і пропозицій, Сідалковський і бачив своє рятівне коло. Бо остання зустріч з Ією залишила в його душі відчуття петлі на шиї.
Він згадав тую зустріч з Ією і відчув, що солодка петля на його шиї дедалі більше затягується. Йому навіть здалося, що й зараз він іде з непомітною для стороннього ока мотузкою, один кінець якої у нього на шиї, а другий — в Іїних руках. Цей морський вузол, так думалося йому, може розрубати казково-легендарний дядя Філя, якого в Києві, якщо вірити Гракові, знали всі. Познайомитися з ним залишилося тільки Євграфові Сідалковському та прокуророві…
— Я хочу сповістити тобі неприємну звістку, — кладучи своє пишне тіло на тендітний арабський пуфик, промовила Ія.
Вона закинула ногу на ногу з таким розрахунком, щоб спідничка з інтригою (так Сідалковський називав спіднички з розрізами) могла продемонструвати її особисті принади і майстерність київської кравчині.
Сідалковський затримав погляд на пишних формах Карапєт-молодшої, перевів його на ледь помітний атласний пушок на верхній губі і зловив себе на тому, що все це ще зовсім недавно йому дуже подобалося, що він без цих форм, без власниці їх просто не міг жити. А може, тільки здавалося?..
Красиво тримаючи чашку кави в правій руці, він самозакохано відкинувся на спинку свого улюбленого крісла, обтягнутого шкірою, і, ледь помітно посміхаючись, запитав:
— До вас нагрянули ревізори?
— Я принесла неприємну звістку для тебе, а для мене вона радісна, — уточнила І я і витягла коробку цигарок.
Сідалковський насторожився і по-філософськи подумав: "Любов до жінки складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі". Найкращий перший етап, найгірший — останній. Другого він до уваги не брав — вважав його проміжним етапом "маленького щастя і насолоди". Інтуїція в нього була розвинена менше, ніж у Стратона Стратоновича, але й він одразу відчув, що цього разу, як він полюбляв казати в аналогічних випадках, запахло кавою. І я його зрозуміла, бо добре знайома була з цією реплікою.
— Цього разу не кавою, Сідалковський…
— Ти хочеш сказати — пелюшками?!
— Я хочу тебе запитати: яке жіноче ім'я ти любиш? — І я не зреагувала чи принаймні вдала, що ніяк не зреагувала на репліку Сідалковського. — У мене справді незабаром буде дитина.
Рекламна усмішка, яка щойно почувала себе повновладною господаркою на загадково переломлених устах Сідалковського, зникла з такою швидкістю, як, буває, щезають блискавиці на далекому обрії. Завжди дотепний, коли неприємності не стосувались його, Євграф тепер поліз за словом у кишеню, наче в гаманець, який виявився порожнім. На його вродливому обличчі заметушилась розгубленість, яка буває у покупця, котрий дуже радів, що придбав гарний товар, а йому раптом сказали, що товар давно знецінений.
— Гм! — силувано посміхнувся Сідалковський. — Таки запахло кавою: вода википіла, а кава пригоріла… Іє,— Євграф раптом підвівся і постав перед нею на весь свій зріст, — але ж так ви остаточно відіб'єте у мене любов до дітей, і я скоро помилково думатиму, що діти приносять не радість, а тільки виконавчі листи. А потім, двоє дітей для неодруженого чоловіка… Як ти гадаєш, чи не забагато це? Та ще й в одній сім'ї…
— У Тамари дитина не від тебе. Ти це прекрасно знаєш.
— Так, — криво посміхнувся Сідалковський. — Я то це знаю, але про це не знає народний суд, і я регулярно плачу аліменти.
— Не будемо повертатися до того, чого вже не повернеш. Скажи, яке жіноче ім'я ти любиш? — повторила вона і, як мама, загрозливо постукала цигаркою по коробці.
Сідалковський одразу зрозумів, що й до чого. Для нього це була звична ситуація, і тому він замість відповіді запитав:
— Чоловіче ім'я ти вже підібрала? — Він не впізнавав свого голосу. — Моє. Чи не так? Але воно, як сказав би наш Хлівнюк, архаїчне. Застаріле чи, як тепер пишуть у словниках, рідко вживане. Але якщо матимеш доньку, то це буде, я гадаю, маленька Ія.
— Ти здогадливий, але щось не дуже схожий на себе.
— Але й ти, Іє, сьогодні не та, що вчора.
— Я хочу мати дитину від тебе, Сідалковський.
— Іє, я ж не кінозірка і навіть не Валерій Лобановський, — мовив Євграф, відчуваючи, що сідає на мілину.
Перед його очима пропливла Тамара, його перша офіційна дружина. "Перша дружина — перша дитина, друга дружина — друга дитина", — азбукою Морзе, але відкритим текстом вистукував у перенапружених скронях пульс.