— А що ви скажете, Масік?
— А я вам не раджу, Страт Стратич.
— Я так і знав, Ховрашкевич. Відколи до нас прибув Хлівнюк, ви все думаєте, що він ото стане директором "Фіндіпошу".
"Здається, я тоді проти Кнюха нічого не мав. Але все це він міг занотувати… Що ж іще міг зібрати про мене Кнюх?" — Стратон Стратонович задумався.
До приймальні хтось зайшов. Стратон Стратонович аж вискочив на поріг.
— Ви? — здивувався він, побачивши Віоріку.
— Я? — аж злякалася Віоріка, глянувши на Ковбика. — Що з вами, Стратоне Стратоновичу? Ви так поблідли!
— Хто це мені цього архара почепив над головою? — замість відповіді запитав Стратон Стратонович.
— Кнюх! — спокійно відповіла вона, знімаючи з себе сіре пальто з пишним коміром лами. — То я для вас цигарки бігала брати.
— Як Кнюх? — аж присів Стратон Стратонович.
— Вчора увечері, як ви до Мамуні поїхали, зайшов він сюди, — взялася за гребінець Віоріка. — Зайшов і каже: "Я знаю, Стратон Стратонович на іменини до Октавіана поїхав… Я його щойно зустрів, але він не хотів уже повертатися. Боявся, невдача буде. Сказав, там, мовляв, ще сидить Віоріка, то ви їй передайте… Я знаю, незабаром у Стратона Стратоновича ювілей. Я, на жаль, не зможу на ювілеї побути. Їду в Крим. А оце мій сувенір на його день народження. Я знаю, Стратон Стратонович дуже муфлонів любить. Я йому дістав муфлона. Гадаю, він пасуватиме до баранівського погруддя. Повісьте у нього над головою. Так він просив". Я так і вчинила. А потім ще раз підкреслив: "Це мій сюрприз йому, таким чином!" — закінчила розповідь Віоріка, розчісуючи своє невизначеного кольору волосся. — Я щось зробила не так, Стратоне Стратоновичу? Він такий серйозний чоловік. Ніколи до мене не залицявся…
— Куди вже до вас залицятися, як ви з ікрою, — по-рибацьки кинув Ковбик. А подумки додав: "У дівки в голові зовсім лою нема. А втім, що вона поганого зробила? Ото що тільки повісила…"
Стратон Стратонович опустився на стілець, як простий відвідувач, навпроти Віоріки і почав дивитися на неї так, ніби вперше побачив її у своїй приймальні.
— Що ви мене так розглядаєте? — розгубилася Віоріка й швиденько витягла люстерко. — Чому ви не йдете до себе в кабінет?
Раптом загарчав телефон. Стратон Стратонович хотів було сказати своє звичне: "Мене нема", та тільки махнув рукою. Мовляв, що буде, те й буде.
Він узяв трубку і навіть не почув, як Віоріка шепотіла йому, затуливши мембрану.
— З управління, з відділу кадрів. Микола Юхимович.
— Слухаю вас, — пригніченим голосом мовив Стратон Стратонович. — А, це ви, Миколо Юхимовичу? Радий чути ваш голос. Що? Балаган? Який балаган? То все вигадки! Претенденти не можуть заспокоїтися. Ведмідь ще живий, а вони шкуру… Погруддя? Погруддя не моє, Миколо Юхимовичу, — Демокріта! Думаємо цілу алею заготовити: Платона, Арістотеля, Ломброзо… Не зрозумів. Де моє стоятиме? Чому поміж них? То не моє… Державні кошти? Так! Але… То не я… Погруддя схоже на мене? Воно схоже на Демокріта. Демокріт схожий на мене? Ви, як завжди, Миколо Юхимовичу, жартуєте… За це я вас і люблю… Благоуханний?! А що Благоуханний? Так, Едуард Кайтанович… Пам'ятаю. Чудовий ревізор. Об'єктивний! Ну, слабкість у чоловіка. Трішечки випив. Ревізія співпала з його днем народження… Не почув! Не почув, кажу, Миколо Юхимовичу… Я зараз перейду на свій телефон… Так, з приймальні… Та ні, вже давно на роботі… Я за цигарками вибігав… Секретарка?.. Такого не допускаю… Сам бігаю… Тікаю, так би мовити, від старості…
Ковбик витер піт з чола: "Ні, таки інтуїція мене ніколи не зраджувала…" Він зачинився у кабінеті й знов схопив трубку.
— Вас викликає до себе Валентин Григорович, — прошипіла мембрана.
Ковбику спочатку здалося, що це його інтуїція говорить.
— Я не почув… Що ви сказали, Миколо Юхимовичу?
— Вас викликає Валентин Григорович, — повторив Микола Юхимович — Тепер ви чуєте?
— Добре чую! А з якого питання? Може, свого заступника послати, Хлівнюка? Я сьогодні якраз на нього наказ видав… Перевів з вео…
— Вас особисто викликають.
— Але…
— Що "але"?
— Це не дуже доречно, Миколо Юхимовичу.
— Чому "не дуже доречно"?
— Хворий я, Миколо Юхимовичу. Поясніть ви там йому. Вам же ближче. Погано почуваю себе. Серце перебої дає. Голова трі… розривається. Оце зараз з вами розмовляю й стою. Сісти не можу. У спині штрикає,— Ковбик і справді стояв. Це він завжди робив, коли говорив по телефону із старшими за себе. Не за роками — за посадою. Про цю його звичку знали навіть угорі.
— Мабуть, перебрали? У вас же там, кажуть, як не замочування премій, то обмивання прогресивки. Або споювання ревізорів… Як не іменини, то звіздини…
— Наклеп усе це… Наговір… Усі вони мені заздрять… Кожний з них, я вам, як братові, Миколо Юхимовичу, признаюсь, мітить на мою папаху…
— До речі, а що це у вас за папаха? Генерала вдаєте з себе? Це ще для чого?
— Наговорили! І про це доповіли. Сама мерзота працює…
— Що ж у вас — жодної порядної людини у "Фіндіпоші" нема?
— Чому ж, Миколо Юхимовичу…
— Окрім вас, звичайно…
— Є гарні… люди. Працівники чудові… Ну, наприклад, Клавдій Миколайович Хлівнюк… Перспективний учений Михайло Ховрашкевич… Подає чималі надії Масі… Георг Панчішка… Сідалковський… Жаль тільки, що Сідалковський залишає нас… Але ми його, можна сказати, виховали, виростили… Тепер забирають вище…
Микола Юхимович ніби не слухав Стратона Стратоновича, бо продовжував своєї:
— От, от… Тут якраз днями заходили до нас Ховрашкевич з Панчішкою. Так вони, між іншим, усе підтвердили…
— Що підтвердили?
— Те, про що написав нам Кнюх… Документи представив. Щоправда, копії, але…
Стратон Стратонович відчув, як ноги поступово стають ватяними і важкими, ніби поміж вати хтось ще наливає холодного олова. Він спочатку уявив Кнюха, а тоді уже своїх блюдолизів Ховрашкевича й Панчішку, як вони там усе те підтверджували… "То погруддя ніби й Стратона Стратоновича, але насправді то не Ковбик, то Демокріт. Ми так те погруддя й думаємо поставити у коридорі і підписати: Ковбик… Вибачте, Демокріт, а мати на увазі Ковбика. Вони, знаєте, так між собою схожі… особливо, коли дивитися на погруддя. І не відрізниш, де Ковбик, а де Демокріт…" Стратон Стратонович аж очі заплющив…