Ковбик, пихкаючи цигаркою, поблажливо посміхався:
— Що ви на це скажете, Хлівнюк?
— Мені ця а ля комедія набридла. Так сказать, — підвівся раптом Клавдій Миколайович.
— Набридла, так не торгуйте! Віддайте оту сушеню дітям-сиротам у школи-інтернати. Про вас іще в газетах напишуть, у журналах. Чи ви, Масік, теж чимось на Сінному торгуєте? — швиденько переключився Стратон Стратонович на Панчішку, помітивши, що з Хлівнюком ухопив через край.
Але тут раптом підключився Ховрашкевич:
— То таки неправда, Стратоне Стратоновичу. То я можу підтвердити…
Клавдій Миколайович повів бровами і всім корпусом повернувся до Михайла Танасовича, вивчаючи його пістрявий піджак. Далі перевів погляд, у якому перемішалися вдячність і недовіра водночас, на маленькі очка Ховрашкевича й завмер, ніби чогось вичікуючи. А той аж захлинався.
— То неправда. Така солідна людина, як Клавдій Миколайовичі Завжди он ходить з папочкою, вео заступника директора "Фіндіпошу" — і раптом носить яблука на Сінний базар?! Клавдій Миколайович до такого рівня не опуститься. Він ті яблука, то я перепрошую, носить не на Сінний, а на Володимирський базар. Там же ціни вищі, Стратоне Стратоновичу, і базар солідніший…
Очі в Клавдія Миколайовича раптом посіріли і стали ще меншими.
Фіндіпошівці гримнули сміхом і цим остаточно вибили Хлівнюка з рівноваги. Сценарій, розроблений заздалегідь, багатьом сподобався. Клавдій Миколайович спочатку зронив "гу-у!", що ніяк не перекладалося, тоді рвучко підвівся, обвів усіх таким поглядом, після якого цілуватися не кидаються, і випалив:
— Автократи! Це інсинуація! — Різко повернувся, хряпнув дверима, і шматок штукатурки, що відлетів від одвірка, ударив Ковбика поміж лопатки…
Все це Стратону Стратоновичу пригадалося чомусь тепер, після поїздки до Франції, і йому раптом стало жаль Клавдія Миколайовича. Загалом він людина начебто непогана. Ось тільки єдиний недолік: усе життя мріє стати начальником. А лиха доля все життя насміхається з нього — ставить тільки виконуючим обов'язки.
Ковбик ледь помітно повернув голову набік, ніби віддаючи честь неіснуючій варті, і пішов далі. Словом, він усе робив точнісінько так, як і заступник мера Парижа.
Знову чомусь згадався Хлівнюк. А може, тому, що Панчішка сказав про анонімку, яка нібито надійшла на нього у вищі сфери. Анонімка то надійшла, але про що саме? І невже її автор — Хлівнюк? Ось які думки снували під могутньою черепною коробкою Стратона Стратоновича.
Ковбик повернув до центру, оглянув його з позиції мера міста і дійшов висновку, що Кобилятин-Турбінний теж іде шляхом прогресу та цивілізації. Окрім торговельних і побутових точок, у місті з'явилося кілька нових товариств: товариство по охороні риби, товариство по охороні раків, товариство по охороні водостічних труб і макулатури. Хоча ні річок, ні озер у Кобилятині-Турбінному не було. Не було тут і книгарні. Власне, вона була, але містилася тимчасово ось уже п'ятий рік на колишньому меблевому складі, який припинив своє існування тільки тому, що в ньому постійно протікав дах і звідкись знизу віяли вітри невідомого походження й напрямку. Книгарню перевели у нове приміщення, а її відкриття приурочили до дня заснування Кобилятина-Турбінного. Але саме того року в місті заснували нове товариство — книголюбів — і приміщення під книгарню віддали йому.
"Фіндіпош", як і належить кожному прогресивному закладові, теж не міг стояти осторонь і відгукнувся на цю кампанію створенням свого товариства — товариства шефолюбів. Ковбик, як випробуваний консерватор, спочатку страшенно поморщився, і Сідалковському навіть здалося, що ця зморшка залишиться на його фізіономії назавжди, але потім, видно, вловив у назві "шефолюби" якийсь приємний для себе нюанс, бо мовчки схвалив ініціативу Ховрашкевича, хоч ідея створення товариства належала Мамуні.
Стратон Стратонович, закопиливши нижню губу, продовжував демонструвати кобилятинцям свою паризьку ходу з таким виглядом, ніби його вже переводили з директора "Фіндіпошу" на мера міста Кобилятина-Турбінного. Він настільки перевтілився у нову роль, що те, чого раніше ніколи не помічав, само впадало в око: вітрини магазинів, фотоательє, ресторан, побутовий комбінат, лазня зі своїми оголошеннями, об'явами, закликами, повідомленнями.
Здається, вперше помітив на куполі "Фіндіпошу" гострий, як велика циганська голка, зелений шпиль. Хтось із фіндіпошівців, мабуть, Сідалковський, охрестив його "адміралтейським". Для чого він там стирчав, ніхто не міг точно сказати. Очевидно, символізував центр "Фіндіпошу".
Уже не раз від імені трудящих Кобилятина вносилася пропозиція віднести Турбінний до міст обласного підпорядкування, але щоразу цю пропозицію чомусь відхиляли. Втім, і без такого підпорядкування Кобилятин-Турбінний ні в чому не поступався перед іншими містами такого ж рангу, а де в чому навіть випереджав їх. Скажімо, епідемія стягування з голови перехожих ондатрово-пижикових шапок набула тут такого масового характеру, що перспективний учений "Фіндіпошу" Ховрашкевич з нетерпінням чекав повернення
Ковбика з Парижа, аби внести ще одну ідею про створення відділу по вивченню методики знімання шапок з голови клієнта. От тільки не знав, чим замінити слово "клієнт", але відчував, що це неодмінно треба зробити, бо звичайний перехожий — це не зовсім клієнт. До Хлівнюка за порадою йти не наважувався — боявся плагіату ідеї.
Про цю кобилятинську епідемію несподівано заговорила навіть столична преса. А райгазета "Колос і молоток" завела рубрику "Дали по шапці". Все це давало підстави мешканцям Кобилятина скласти чергову реляцію і надіслати у вищі інстанції, аби їм все-таки надали статус міста обласного підпорядкування. Обґрунтовувалося це тим, що у Кобилятині раніше був один дільничний міліціонер, а тепер ціле відділення позаштатників на чолі зі своїм начальником, який цю посаду займав на громадських засадах. Але вгорі це обгрунтування здалося непереконливим.
— Воно, може, й краще, — казав Ковбик. — Чим менше начальства, тим більше роботи.
Окрім "Фіндіпошу", калібровочного заводу, а також пекарні і лазні, які мали дві величезні різнобарвні труби (лазня — чорну, як бітум; пекарня — білу, як цинк), Кобилятин-Турбінний ще мав ресторан "Веселий відвідувач" і ларьок по продажу газованої води, який дотепні фіндіпошівці прозвали "Пшик-вода". З обох височенних кобилятинських труб постійно йшов дим: з білої труби завжди валував чорний, ядучий, бо тут випікали тільки чорний житній хліб і часто з запчастинами до автомобілів старих марок, пральних машин і дитячих велосипедів, а з чорної тягся білий шлейф, що таїв у собі високий процент якогось сірого порошку, котрий вимагав від клієнта повторного купання. Завдяки цьому безконечному процесу лазня постійно перевиконувала план, портрети її кращих працівників незмінно висіли на районній Дошці пошани.