— Мені в мої літа багато не треба, — спокійно відповів трапер. — Харчі та одяг — оце й усе. А те, що ти називаєш "пожитками", мені й зовсім ні до чого, — хіба щоб час від часу обмінювати на ріг з порохом та шматок свинцю.
— Виходить, ти родом нетутешній, приятелю, — вів далі переселенець, завваживши собі, що старий не зрозумів двозначного слівця "пожитки", яке в його краях уживалося в значенні "багаж" чи "майно".
— Я народився біля моря, але більшу частину життя перебув у лісах.
Тепер усі дивилися на нього, як звичайно дивляться на те, що викликає загальну цікавість. Двоє чи троє юнаків повторили: "Біля моря!" А господиня, загалом не вельми гостинна, навіть спробувала, хай і незграбно, бути чемною з гостем, ніби з поваги до його далеких мандрів. Переселенець довго мовчав, щось, очевидно, обмірковуючи, й водночас жуючи, а перегодом повів далі:
— Кажуть, далеченько від західних річок до берегів великого моря.
— Авжеж, дорога нелегка, і набачився я всякого, та й лиха натерпівся.
— Нелегко пройти такий шлях!
— Сімдесят п'ять літ ішов я цією дорогою, а не буде й ста миль на всьому шляху від Гудзону, де б я не їв дичини, яку сам підстрелив. Але це вже марна похвальба. Яка користь з минувшини, хай і молодецької, коли вік твій кінчається?
— Якось я зустрів чоловіка, що плавав по тому Гудзонові, — неголосно проказав старший син, ніби сумніваючись у своїх знаннях і вважаючи за доцільне надати невпевненості своєму голосу в присутності такого бувальця. — Так от, він каже, що це добряча річка і глибока — баржа може пройти по ній від верхів'я до гирла.
— Гудзон широкий і глибокий, а на його берегах виростає чимало гарних міст, — відповів трапер. — Але він лише потічок, як порівняти його з безконечною рікою!
— Хіба це ріка, коли її можна об'їхати? — вигукнув недобрий супутник переселенця. — Справжню ріку перепливають, а не кружляють навколо неї, наче навколо ведмедя під час великих ловів![6]
— А на захід ти далеко забирався? — знов урвав його переселенець, ніби не бажаючи, щоб його брутальний приятель брав участь у розмові. — А то натрапив я тут на саму голу рівнину, що й кінця їй не видно.
— Тут можна їхати кілька тижнів, а перед очима буде те саме. Я часто думаю, що господь простелив цю безплідну прерію за Штатами, аби застерегти людей, до чого може довести землю їхнє безумство! Так, ви мандруватимете кілька тижнів, а то й місяців по цих голих степах і не побачите жодної оселі, жодного притулку для людини чи худоби. Навіть дикому звірові доводиться пробігти хтозна-скільки миль, перш ніж він знайде собі лігво. І все ж, коли вітер віє зі сходу, мені часто вчуваються гупання сокири і гуркіт дерев, що падають на землю.
Старий говорив з тією поважністю й гідністю, що їх похилий вік надає словам, навіть коли в них немає глибокого почуття. Слухали його з величезною увагою, у мертвому мовчанні. Старий мусив сам продовжити розмову, і він запитав, ніби між іншим, як це властиво жителям пограниччя:
— Либонь, нелегко було тобі подолати стільки річок і так заглибитися в прерію на кінських запрягах та з цілою чередою худоби?
— Я весь час тримався лівого берега Великої ріки, — відповів переселенець. — Але, побачивши, що вона надто береться на північ, ми перепливли її на плотах, і то без значних втрат: жінці не доведеться стригти двох чи трьох овечок, а дівчата доять на одну корову менше. Відтоді ми не журимось — майже щодня переправляємось через річку.
— Ти, мабуть, пробиратимешся далі на захід, поки знайдеш годящу для поселення землю?
— Поки надумаю зупинитися чи повернути назад, — грубувато відповів переселенець і підвівся, цим несподіваним рухом поклавши край розмові.
Трапер учинив так само, підвелася й решта переселенців і, байдуже про гостя, всі почали лаштуватися на ночівлю. З верхівок дерев, із грубих домотканих ковдр та бізонячих шкур вони ще до вечері встигли спорудити невеличкі навіси чи то курені, розраховані на тимчасовий притулок. Під них незабаром позаповзали діти з матір'ю і тут-таки поснули. А чоловіки, перш ніж лягати спати, мали ще роботу: добудувати огорожу навколо табору, ретельно загасити багаття, ще підкинути корму худобі й виставити нічну варту для охорони поснулих.
Огорожу докінчили, заклавши стовбурами проміжки між фургонів. Те саме зробили вздовж усієї вільної ділянки, що лишилася між фургоном і гайочком, серед якого поселенці, висловлюючись мовою військових, влаштували свій бівуак; тепер з трьох боків місцину захищало щось на кшталт рогаток. На цій тісній галяві зібралися (за винятком того, що було в наметі) всі люди і худоба; стомлені тварини раділи відпочинку й не завдавали клопоту своїм господарям, не набагато розумнішим від них. Двоє юнаків узяли свої рушниці. Змінивши насамперед запал, а тоді перевіривши кремінь, вони розійшлися — один у правий кінець, а другий в лівий — і там зайняли свої пости у затінку дерев, улаштувавшись так, щоб добре було видно підступи до табору з боку прерії.
Трапер, відмовившись переночувати разом із ватажком на солом'яній підстилці, почекав, поки всі повлягалися, а тоді, не прощаючись, повільно пішов собі.
Ніч тільки починалася. Бліде, тремтливе й непевне світло молодика вигравало на безконечних "хвилях" прерії, кидаючи яскраві відблиски на горби, а в улоговинах між ними лишаючи густу пітьму.
Звиклий до такої відлюдної глушини, старий, покинувши табір, самотньо рушив у пустку, наче відважний корабель, що відпливає з гавані борознити бездоріжний степ океану. Якийсь час він ішов, здавалося, безцільно, — певніше брів, сам не помічаючи куди. Нарешті, піднявшись на хвилю ще одного горба, він зупинився. І лише тепер, покинувши людей, через яких на нього наринув потік роздумів і спогадів, старий збагнув, де він. Поставивши рушницю прикладом на землю, він сперся на неї і так простояв кілька хвилин, знов поринувши у свої думки. Тим часом підбіг його собака і влігся біля ніг господаря. Глухе погрозливе гарчання вірного пса пробудило старого від задумливості.
— Що там, песику? — він подивився на свого друга, звертаючись до нього, мов до рівного собі, і з великою ніжністю в голосі. — Що таке, собачко? А, Гекторе? Що ти там учув? Кепські справи, собако, кепські! Оленята й ті спокійнісінько бавляться в нас перед носом, наче їм байдужі такі шавки, як ми з тобою. Вони відчувають, Гекторе, що нас немає чого боятися, так, відчувають…