— Мені? — вигукнув Пол, запускаючи пальці в свої кошлаті кучері, ніби хотів трохи помізкувати, перш ніж наважитись на таке страшне діло. — Послухай, старий трапере, не раз я стояв у самій благенькій бавовняній сорочині серед бджолиного рою, що втратив матку, — й оком не змигнув. І, запевняю тебе, той, хто здатен на таке, не побоїться жодного з живих Ішмаелових синів. Але длубатись у мертвечині — то вже, даруйте, не по мені. Дякую за довіру, як кажуть у нас в Кентуккі, коли когось обирають капралом, і дозвольте відхилити цю честь.
Старий перевів розчарований погляд на Мідлтона, але той був надто заклопотаний, утішаючи свою Інес, щоб помітити його збентеження; а втім, вихід із цієї скрути знайшовся завдяки людині, від якої нібито й годі було сподіватися такої сили духу.
Доктор Баттіус протягом усього відступу відзначався надзвичайною старанністю в досягненні наміченої мети. Він так жадав якнайшвидше втекти від небезпеки, що, здавалося, забув про всі свої пристрасті. Шановний природознавець належав до тих дослідників, що їх навряд чи варто брати в супутники людині, яка кудись поспішає. Їхні пильні очі не пропускають жодного каменя, жодного куща чи стебла; і хай хоч грім, хоч злива, — ніщо неспроможне відвернути їхньої уваги від глибоких роздумів. Але не так повівся учень Ліннея[45] в ту скрутну хвилину, коли його розум турбувало набагато важливіше питання: чи не зазіхнуть Бушеві могутні сини на його право вільно подорожувати прерією. Найпородистіший і найвченіший гончак, що переслідує дичину, не біг би так швидко, дивлячись в одну точку, як біг лікар, окреслюючи дугу. Коли б він знав, що трапер пішов на хитрість, повівши їх в обхід Ішмаелової фортеці, сміливості в нього поменшало б. Але він тішився думкою, що кожна п'ядь, яку він пройшов по прерії, лягала між ним і ненависним бескидом. Коли він дізнався про свою помилку, це, звісно, його приголомшило; а проте він сміливо зголосився піти в зарості, де, як вони думали, ще лежав замордований Ейса. Може, натураліст прагнув показати свою хоробрість, бо в глибині душі побоювався, щоб його надмірну поквапливість під час відступу не витлумачили хибно. Принаймні, хоч як там він ставився до небезпек, що їх можна сподіватися від живих, освіта й звички ставили його понад забобонні страхи перед мертвими.
— Коли йдеться про справу, що вимагає цілковитого самовладання, — трохи хвалькувато мовив учений муж, — то ось перед вами людина, на фізичний гарт якої ви можете покластися, — натякніть лише, в якому напрямку мені прикласти свої розумові здібності.
— Ото любить чоловік загадувати загадки! — пробурмотів простодушний трапер. — Але, здається мені, в його словах завжди прихований якийсь сенс, хоч відшукати його так само важко, як побачити трьох орлів на одному дереві. Так от, друже, найрозумніше, що ми можемо зробити, це сховатися в цих заростях від Ішмаелових синів, якщо вони натраплять на наш слід. А ти знаєш, там може бути таке, що налякає жінок. То вистачить у тебе мужності зазирнути смерті в обличчя, чи мені йти туди самому, а собаки хай зчиняють галас? Бачиш, молодий пес уже ладен кинутися вперед, і пащеку роззявив.
— Чи вистачить у мене мужності?! Шановний трапере, ми з вами знайомі недавно, а то б ви не запитували про те, що може стати причиною жорстокої суперечки між нами. Чи вистачить у мене мужності! Я належу до класу mammalia, тобто ссавців, до ряду приматів і роду homo! Такі мої фізичні атрибути; що ж до моїх моральних якостей, то хай про це судять нащадки, а я сам скромно мовчатиму.
— Може, ті "трибути" й справді до смаку тим, хто в них тямить, а мені від них ні ситості, ні здоров'я. А от від моралі ще не було шкоди жодній людині, байдуже, мешкає вона в лісі чи серед засклених вікон і димарів. Нас із тобою, друже, розділяють лише два чи три важких слова; але, на мою гадку, свобода й звичка навчать нас краще розуміти одне одного, й наші думки про людство й життя загалом збігатимуться… Тихше, Гекторе, тихше. Що тебе дратує, песику? Не звик до запаху людської крові?
Нагородивши філософа природи поблажливо-співчутливою усмішкою, вчений, щоб менше напружувати горло, а своїм жестам і поставі надати більше величі й невимушеності, ступив два чи три кроки назад із заростів, куди його завів був спалах сміливості.
— Homo є homo, — прорік він і простяг руку, ніби приготувався розпочати суперечку. — Щодо тваринних функцій організму, то в них панує гармонія, лад і відповідність, що поєднують genus, або ж рід в одне ціле, але тут і закінчується подібність. Неуцтво може привести людину до тієї межі, яка відокремлює її від тварини; і навпаки, знання може підняти людину до зближення з великим Творящим духом; скажу більше: якби людина мала досить часу й змоги, хтозна, чи не опанувала б вона всіх знань і, відповідно, чи не стала б рівною самому Рушійному началу?
Старий, що стояв, задумано спершись на свою рушницю, похитав головою, а потім відповів з тією вродженою твердістю, перед якою геть поблякла вдавана поважність його супротивника:
— Це все людська зіпсованість! Я прожив на землі вісімдесят шість років, і впродовж цих літ бачив, як ростуть і вмирають дерева. І все ж мені невідомо, чому від променів літнього сонця розкриваються бруньки, і чому опадає лист, побитий морозом. А вся ця вченість, скільки б нею не похвалялась людина, суща дрібниця в очах того, хто з сумом дивиться з-за хмар униз, на пиху та суєту своїх створінь. Чимало годин пролежав я в затінку дерев чи на горбах оцих голих рівнин, дивлячись у сині небеса, де стоїть трон Всевишнього, і де він урочисто розмірковує про примхливість людей і тварин, як ото я внизу, бувало, думав, споглядаючи метушню мурашок, хоч він, звісно, робить це так, як личить його владі й могутності. Вченість! Це для нього іграшка. Скажіть мені, ви, хто вважає, що так легко сісти на місце Всевишнього судді, чи знаєте ви що-небудь про початок і кінець? Ось ти, знавцю хвороб і ліків, скажи мені: що є життя, а що — смерть? Чому орел живе так довго, а життя метелика таке нетривале? Або ж поясни мені вельми просту річ: чому непокоїться мій собака, хоч ти, прочитавши хтозна-скільки книжок за своє життя, не бачиш причин для хвилювання?