Довго панувала тиша; нарешті скватер, згадавши про свою батьківську владу, вирішив повернути собі право розпоряджатися своїми синами.
— Ходімо, хлопці, ходімо — хай собаки виють, коли їм так хочеться! — байдужісінько проказав Ішмаел. — Я ніколи не вб'ю тварини лише через те, що її господар оселився надто близько до мого порубу. Ходімо, хлопці, ходімо; у нас досить своєї роботи, отож нема чого шастати по прерії та втручатися в сусідові справи.
— Нікуди ви не підете! — закричала Естер голосом віщунки. — Кажу вам — нікуди ви не підете, діти. Це якийсь знак, якась засторога! І я, жінка й мати, хочу знати правду!
Промовивши це, збуджена скватерова дружина махнула рушницею з шаленством, що справило на присутніх неабияке враження, і попростувала до собак, які залишалися на тому ж місці, сповнюючи повітря протяглим, тужливим виттям. Усі рушили слідом за жінкою: хто — через свою байдужість, а хто — скорившись її волі, але більшою чи меншою мірою схвильовані незвичністю того, що діялось.
— Скажіть мені, Ебнере, Ебіраме, Ішмаеле, — закричала жінка, зупинившись там, де земля була втоптана й полита кров'ю, — скажіть мені, ви, мисливці, — яка тварина загинула тут?.. Кажіть!.. Ви мужчини, ви знаєте на рівнинах усі прикмети, отож кажіть, що це — кров вовка? Чи кров пуми?
— Це кров буйвола, благородного й могутнього! — відповів скватер, спокійно дивлячись на криваві плями, що так схвилювали його дружину. — Ось вибоїни в землі, він зробив їх копитами в передсмертних корчах, а он там він зорав грунт рогами. Так, то був надзвичайно дужий і відважний буйвіл!
— А хто ж убив його? — правила своєї Естер. — І де тельбухи, чоловіче? Вовки?.. Але вони не зжерли б шкури!.. Скажіть мені, ви, мужчини й мисливці, чи справді це кров тварини?
— Тварина, певне, отам, за пагорком, — сказав Ебнер, який пройшов трохи далі. — Еге ж! Там вона, у вільшині на мочарі. Дивіться, оно скільки стерв'ятників кружляє над тим місцем!
— Тварина ще не здохла, — зауважив скватер, — а то канюки вже сиділи б на своїй здобичі! Судячи з поведінки собак, це мусить бути хижий звір. Може, сірий ведмідь, що прийшов сюди з верхніх водоспадів? Кажуть, вони дуже живучі!
— Ходімо назад, — сказав Ебірам. — Нападати на хижака — марна й небезпечна справа. Подумай сам, Ішмаеле, — ризик великий, а зиску — анітрохи!
Молодики осміхнулися, почувши новий доказ усім відомої легкодухості їхнього дядька. Старший з них не посоромився навіть відверто висловити свою зневагу, сказавши напрямки:
— Можна було б посадити його в клітку разом із тим звіром, якого ми веземо, ото б і мали зиск, повернувшись до поселень, — показували б їх у Кентуккі роззявам біля судів та в'язниць!
Грізний погляд і насуплені брови батька змусили юнака прикусити язик. Обмінявшися з братами зухвалими поглядами, він усе ж промовчав. Нехтуючи застереження Ебірама, всі рушили вперед, та незабаром зупинилися за кілька кроків од переплетених заростів вільшини.
Картина, яку вони побачили, була настільки дивовижна й дика, що вразила б не лише таких темних людей, як скватер і його дружина, а й людину освіченішу, здатну протистояти забобонним страхам. Небо, як звичайно о цій порі року, вкривали похмурі, швидкі хмари, а під ними нескінченними зграями летіли водоплавні птахи, які знову вирушили у важку й довгу путь до далеких південних вод. Знявся вітер; він то мчав над землею поривами, такими сильними, що мало не валили з ніг, то, завихрюючись, здіймався вгору й гасав там за хмарами, кружляв і громадив одну на одну їхні чорні, кошлаті гриви в жахливому, але величному безладді. А над вільшиною, як і раніш, кружляли зграї хижих птахів, важкими крильми розтинаючи повітря над одним і тим же місцем; вони боролися з поривами вітру, а потім, шугнувши ввись, знову вперто кидалися вниз і зависали над заростями, злякано скрикуючи, ніби їхній зір чи інстинкт підказував їм, що не настала ще година їхнього бенкету.
Ішмаел, його дружина й діти, зібравшись разом, стояли кілька хвилин у мертвій мовчанці й споглядали це видовище, охоплені подивом і трепетом. Нарешті голос Естер порушив чари, нагадавши, що вони мусять розв'язати свої сумніви сміливо, як личить мужчинам, а не стояти й по-дурному видивлятися.
— Покличте собак! — сказала вона. — Покличте цих гончаків і пустіть їх у зарості; якщо ви не втратили тієї мужності, якою я вас обдарувала, народжуючи на світ, то дасте ради всім лютим ведмедям на захід від Великої ріки, я це знаю! Покличте собак, кажу вам, — гей, Іноку, Ебнере, Габріелю! Чи ви поглухли з подиву?
Один з молодиків послухався і, насилу відігнавши собак від того місця, де вони й досі кружляли, підвів їх до вільшини.
— Пускай їх туди, сину! Пускай! — вела далі жінка. — А ви, Ішмаеле та Ебіраме, коли там буде щось лихе чи небезпечне, покажіть, як вправляються з рушницею жителі пограниччя. Коли ж вам не вистачить духу, то я вас осоромлю на очах у дітей!
Юнаки, що притримували собак на ремінцях, відпустили їх і стали нацьковувати. Але старого собаку, здавалося, щось здержувало, чи, може, він був надто досвідчений, щоб діяти необачно. За кілька кроків од заростів він раптом зупинився і затремтів усім тілом, наче йому несила було йти ані вперед, ані назад. Дарма що молодики підбадьорливо покрикували, він лише тихо й жалібно скавучав. Так само спочатку повівся й молодий пес, але цей був гарячіший і менш досвідчений, тож незабаром, зробивши два чи три стрибки, він кинувся у зарості. Почулося тривожне, перелякане виття, а тоді пес вихопився з вільшини і почав, як і доти, швидко й збентежено крутитися на місці.
— Чи є серед моїх дітей хоч один справжній мужчина? — запитала Естер. — Дайте-но мені добру рушницю замість цього дитячого дробовика, і я покажу вам, на що здатна хоробра жителька пограниччя!
— Стій, мамо! — вигукнули разом Ебнер та Інок. — Якщо тобі вже заманулося побачити звіра, то зараз ми його виженемо!
Навіть у важливіших випадках навряд чи юнакам доводилося вимовляти стільки слів за один раз, але, зв'язавши себе обіцянкою, вони не збиралися відступати. Дбайливо перевіривши рушниці, вони твердою ходою подалися до кущів. Не такі міцні нерви, як у молодих жителів пограниччя, певне, здригнулися б перед невідомою небезпекою. Що далі вони просувалися, то пронизливіше й жалібніше вили собаки. Грифи й канюки літали зовсім низько, мало не торкаючись кущів своїми важкими крильми, а вітер із свистом мчав по голих преріях, наче духи повітря спустилися вниз, щоб подивитися, чим це все закінчиться.