Прерія

Сторінка 4 з 123

Джеймс Фенімор Купер

Тим часом крайнебо весь час мінилося. Яскраве світло, що сліпило очі, ставало дедалі лагіднішим, спокійнішим, і в міру того, як тьмянішала блискуча оправа, химерна велетенська постать меншала й нарешті набула звичайних розмірів.

Тепер, коли з'ясувалася істина, ватажок переселенців засоромився своєї нерішучості й рушив далі. Однак, спускаючись положистим схилом, він про всяк випадок зняв з плеча рушницю й тримав її напоготові.

Але ця обачність була зайва. Відколи незнайомець так незбагненно з'явився між небом і землею, він ні разу не поворухнувся, не виказав ніяких ворожих намірів. Та хай би він і справді замислив щось лихе, то тепер, коли його можна було добре розгледіти, стало зрозуміло, що це йому було б не до снаги.

Чоловік, що зазнав злигоднів більш як вісімдесятирічного життя, не міг злякати дужого переселенця. А втім, хоч який той був старий і худий, ба навіть виснажений, видно було, що не хвороба, а час наклав свою важку руку на самотнього старого. Він виглядав висхлим, але не безсилим. Ще помітні були м'язи, колись, певне, вельми дужі. Та й уся його постать здавалася такою витривалою, що, коли б не добре знана тлінність людини, можна було б подумати, ніби він далі вже не старітиме. Одяг його складався здебільшого із шкур хутром назовні. Через плече висіли торба для куль і ріг. Він стояв, спершись на незвичайно довгу рушницю, що, як і її власник, прожила, мабуть, довге й важке життя.

Коли подорожні наблизилися до старого на відстань голосу, з трави біля його ніг почулося неголосне гарчання. Мисливський пес, худючий та беззубий, ліниво підвівся із свого схову і струснувся, ніби попереджаючи, що підходити ближче не можна.

— Лежати, Гекторе, лежати! — наказав господар глухим, трохи тремтячим старечим голосом. — Чого це ти, собачко, чіпляєшся до людей, що мирно їдуть у своїх справах?

— Послухай, старий, — звернувся до нього ватажок. — Може, ти знаєш ці місця і скажеш нам, де тут знайти все необхідне для ночівлі?

— Хіба на землі потойбіч Великої ріки стало тісно? — поважно запитав старий, ніби не почувши слів переселенця. — А коли ні, чому я бачу те, чого не сподівався вже більше побачити?

— Ні, правду сказати, землі там ще вистачав для тих, у кого водяться грошенята і хто неперебірливий, — відповів переселенець. — Але, як на мене, там надто полюдніло. Як ти гадаєш, скільки звідси до Великої ріки?

— Олень, за яким женуться собаки, пробіжить не менше п'ятисот стомливих миль, перш ніж остудить свої боки в Міссісіпі.

— А як називається цей край?

— Як називається місцина, — промовив старий, урочисто показуючи вгору, — де ти бачиш он ту хмару?

Переселенець глянув на нього так, ніби нічого не зрозумів і запідозрив, що його беруть на кпини, але сказав лише:

— Здається мені, ти тут такий самий новачок, як і я, а то чого б це ти відмовився допомогти подорожньому порадою: слова коштують недорого, а часом здружують людей.

— Порада — не подарунок, а борг, що його старий повертає молодому. Що ти хочеш знати?

— Де я можу зупинитися на ночівлю? Мені байдуже про їжу й постіль, але бувалі мандрівники, як-от я, знають ціну свіжій воді й добрій паші для худоби.

— Тоді йди за мною — матимеш і те, й друге. А більше в цій голодній прерії я навряд чи можу щось запропонувати.

Так промовляючи, старий напрочуд легко, як на його вік, завдав собі на спину важку рушницю і, не додавши й слова, повів усіх через пологий горб у сусідню уголовину.

РОЗДІЛ II

Сюди шатро! Я нині тут ночую.

А завтра де? Ат, байдуже мені.

Шекспір. Річард III

Незабаром подорожні побачили звичайні й безпомилкові ознаки того, що необхідне для ночівлі місце зовсім близько. На схилі горба вибивалося чисте дзюркотливе джерело, яке зливалося з кількома такими самими джерельцями; разом вони утворювали потічок, і шлях його у прерії можна було простежити на багато миль по кущах і траві, що росли в тих місцях, куди сягала волога. Саме туди і йшов незнайомець, а коні охоче тягли фургони слідом, інстинктивно відчуваючи, що скоро попасуться й відпочинуть.

Дійшовши до місця, яке, на його думку, годилося для ночівлі, старий зупинився, дивлячись на переселенців, ніби питав, чи все тут є, що їм треба. Ватажок теж поглянув на нього, мовляв, зрозумів, і як завжди мляво й повільно обвів улоговину поглядом знавця.

— Так, це, мабуть, підійде, — нарешті сказав він, задоволений, очевидно, оглядинами. — Хлопці, сонце сіло, ворушіться!

Юнаки скорилися, але досить своєрідно. Наказ — бо слова ці прозвучали як наказ — вислухано поштиво, та ніхто не кинувся його виконувати. Щоправда, дві чи три сокири впали на землю, але їхні власники все ще байдуже поглядали навкруги. Тим часом ватажок, який, певне, звик до вдачі своїх синів, скинув з плечей вантаж і рушницю, а тоді спокійно почав розпрягати коней разом з чоловіком, про якого ми вже згадували і який недавно так поквапливо хапався за рушницю.

Аж ось старший син важкою ходою ступив наперед і без видимих зусиль по самісінький обух увігнав сокиру в м'який стовбур тополі. Якусь хвилину він стояв, роздивляючись наслідки свого удару, наче велетень, що зневажливо спостерігає жалюгідні спроби карлика опиратися. Тоді, вправно і навіть елегантно підносячи сокиру над головою, як досвідчений воїн-рубака свою благороднішу, але не таку корисну зброю, він швидко перерубав стовбур і змусив високу верхівку впасти йому до ніг. Решта чоловіків з лінивою цікавістю спостерігали його дії. Та коли дерево простерлося на землі, це стало ніби сигналом до загальної атаки, і всі разом заходилися коло роботи. З майстерністю, що подивувала б необізнаного спостерігача, вони розчистили від лісу потрібне їм місце так добре і майже так само швидко, як коли б тут промчав ураган.

Незнайомець мовчки, але уважно дивився на їхню роботу. Щораз, як ще одне дерево падало, із свистом розтинаючи повітря, він сумно поглядав угору, на новий просвіт у небі, й нарешті відвернувся, з гіркою посмішкою щось пробурмотівши собі, ніби вважав за негідне висловлювати своє невдоволення вголос. Потім, пробравшись крізь юрбу жвавих, клопітливих дівчаток, що вже розпалили веселе багаття, старий зосередив свою увагу на ватажкові переселенців та його похмурому помічникові.