— Значить, твій дід не зовсім забув того білого?
— Зовсім не забув — троє у нашій родині носять ім'я того розвідника.
— Його ім'я, кажеш? — вигукнув старий, здригнувшись. — Як, ім'я самітного невченого мисливця! Невже такі великі, багаті й шановні, а ще важливіше, справедливі люди носять це ім'я, саме його ім'я?
— Його носять мій рідний брат і двоє двоюрідних, хоч я не знаю, чи заслуговують вони такої похвали, що прозвучала з твоїх вуст.
— А ти певен, що це справді його ім'я? І починається воно з "Н", а закінчується на "Л"?
— Саме так, — відповів юнак усміхаючись. — Так, ми все про нього пам'ятаємо. Мій собака, що оце гасає десь поблизу за оленем, походить від гончої, яку той розвідник подарував своїм друзям. У нього завжди були собаки цієї чудової породи — нюх мають надзвичайно чутливий, а ноги такі прудкі, що кращих не знайти ніде в Штатах!
— Гекторе! — мовив трапер, мало не задихаючись від хвилювання, що охопило його. Він звертався до собаки так, ніби розмовляв з дитиною. — Ти чуєш, песику? В тебе є кревна рідня у прерії! Ім'я… це чудово… це просто чудово!
Старий не витримав. Пойнятий надзвичайно сильними почуттями, розчулений спогадами, які так довго дрімали в ньому і які тепер пробудилися так несподівано й дивно, він лише й спромігся додати глухим, неприродним голосом:
— Синку, я і є той самий розвідник, колишній воїн, а тепер жалюгідний трапер!
По його запалих щоках покотилися сльози, покотилися з тих джерел, що давно висохли, і він, опустивши голову на коліна і з пристойності прикрившись полами куртки з оленячої шкіри, голосно заплакав.
Ця сцена не могла не справити на його товаришів належного враження. Пол Говер жадібно ловив кожне слово, слухаючи по черзі обох співрозмовників, і його хвилювання зростало в міру того, як розмова наближалася до розв'язки. Незвиклий до таких почуттів, він повертався то в один, то в інший бік, намагаючись чогось уникнути, — а чого, він і сам не знав, — поки побачив сльози старого й почув його ридання. Тоді він схопився на рівні й, люто вчепившись гостеві в горлянку, спитав, яке той має право доводити до сліз його старого друга. Але тут-таки він схаменувся, розціпив пальці й, простягши руку, схопив, ніби в нападі шаленої радості, вченого за волосся, яке, виявивши своє штучне походження, залишилося в його кулаці, а гола маківка природознавця заблищала, позбавлена свого прикриття.
— Що ви на це скажете, пане збирачу комашок? — не закричав, а заволав він. — Цю бджілку вистежили до дупла!
— Це чудово! Дивовижно! Повчально! — хрипким голосом відповів природолюб, розчулено кліпаючи очима й добродушно повертаючи свою перуку на місце. — Рідкісна й преславна подія! Але я не сумніваюсь, що це все цілком відповідає звичайному зв'язкові причин і наслідків.
Вибух сум'яття, однак, негайно вщух, і всі троє оточили старого, благоговійно дивлячись на його сльози.
— Мабуть, так воно і є, бо звідки ж йому так добре знати всю цю історію, що мало кому відома, окрім нашої родини, — вимовив нарешті капітан і втер очі, зовсім не соромлячись показати, який він зворушений.
— А ми думали, що його давно вже немає, — вів далі офіцер. — Мій дід умер від старості, а він же був, як сам казав, молодший за свого друга.
— Не часто молодості доводиться бачити неміч старості! — зауважив трапер і, підвівши голову, спокійно і гідно озирнувся надовкруг. — Коли я ще тут, юначе, значить, так захотів господь, що охороняв мене ради мети, лише йому відомої, протягом вісімдесяти довгих і важких років. Я той самий чоловік, можеш не сумніватися: чого б це мені сходити в могилу з такою брехнею на вустах?
— Я анітрохи не сумнівався у вашій щирості, я лише вражений всім, що сталося! Чому я зустрів вас, шановного й улюбленого друга моїх батьків, у цій пустелі, так далеко від східних країв, де жити безпечніше й зручніше?
— Я прийшов на ці рівнини, щоб не чути гупання сокир, бо сюди, безперечно, ніколи не примандрує лісоруб! Але і я можу запитати тебе про те ж саме. Може, ти з того загону, що його Штати послали сюди подивитися, чи вигідне їхнє нове надбання?
— Ні, я не з ними. Льюїс іде вгору по річці, за кілька сотень миль звідси. Я ж прийшов сюди у власних справах.
— Коли людина втратила силу й зір і не може більше полювати дичину, не дивно, що вона, змінивши рушницю на капкан, селиться ближче до бобрових угідь. Але вельми дивно, коли юнак у розквіті сил, та ще й з паперами від самого президента, блукає по преріях — і навіть без слуги!
— Моя поява не здаватиметься вам дивною, коли ви дізнаєтеся, чому я тут. Якщо хочете, я вам розповім свою історію. Я певен, що всі ви чесні люди і радше допоможете тому, хто має благородну мету, ніж зрадите його.
— Розповідай спокійно все як є, — мовив трапер, улаштовуючись зручніше. Він кивнув юнакові, запрошуючи його сісти, і той охоче погодився. А коли вмостилися і Пол з доктором, капітан розпочав свою оповідь про ті незвичайні обставини, які привели його в ці далекі пустельні прерії.
РОЗДІЛ XІ
Щоб небо прояснилось — бурі треба!
Шекспір. Король Іоанн
Тим часом працьовиті хвилини і безповоротні години робили своє діло. Сонце, що протягом дня намагалось пробитися крізь товщу туману, повільно скотилось у смугу ясного неба і звідти врочисто й пишно стало опускатися в імлисту далину пустелі, ніби сідало у води океану. Величезні гурти бізонів, що скубли траву на диких пасовиськах прерій, поступово щезали в сутінках, а безконечні зграї водоплавних птахів, які вирушили у свій щорічний переліт із незайманих північних озер до Мексіканської затоки, вже не розтинали крильми повітря, важке від роси й туману. Незабаром нічна тінь лягла на бескид, огорнувши й без того похмуру місцину габою темряви.
Як тільки почало вечоріти, Естер зібрала навколо себе дочок і, вмостившись на прискалку своєї самітної фортеці, приготувалася терпляче очікувати повернення мисливців. Трохи осторонь від стривоженої родини стояла Еллен Уейд, ніби хотіла підкреслити ту різницю, що була між ними.
— Твій дядько, Нел, ніколи не вмів рахувати, та, мабуть, уже й не навчиться, — мовила господиня після тривалої перерви в розмові про різні буденні справи. — Дуже він лінивий, наш Ішмаел Буш, коли йдеться про цифри та завтрашній день! Зрання до обіду протинявся отут, на скелі, пробайдикував, — тільки й знає, що складати якісь плани, про щось мріяти! — коли біля нього семеро найславніших хлопців, яких будь-коли жінка дарувала чоловікові. І що ж виходить? Уже ніч настає, а те, що слід було б зробити, так і не зроблено!