Прерія

Сторінка 121 з 123

Джеймс Фенімор Купер

Трохи розчарований, молодий мождь скромно відійшов, пропускаючи гостей. Мідлтон узяв виснажену руку старого і, намагаючись погамувати хвилювання, назвав себе. Старий слухав так, ніби думав зовсім про інше; але коли збагнув, хто перед ним, його змарніле обличчя освітилося радістю впізнавання.

— Я сподіваюсь, ви не забули тих, кому колись дуже допомогли! — сказав Мідлтон. — Мені було б дуже боляче, коли б ви так швидко забули мене.

— Я мало забув з того, що бачив, — відповів трапер. — Довга низка моїх тяжких днів завершується, але серед них немає жодного, який я хотів би пропустити. Я пам'ятаю всіх вас; і твого діда, який приходив перед тобою. Я радий, що ти повернувся до прерії, бо мені потрібна людина, яка знає мою рідну мову, а торговцям у цих краях не можна довіряти. Чи можеш ти зробити ласку вмирущому старому?

— Кажіть, чого ви бажаєте, — мовив Мідлтон, — і я зроблю все.

— Це, звісно, далеко… аби посилати такий дріб'язок, — вів далі старий. Він говорив з трудом, замовкаючи, бо йому бракувало сил і подиху. — Так, путь дальня й виснажлива… але добрість і дружбу забувати не годиться… В горах Отсего є селище…

— Я знаю це місце, — перепинив його Мідлтон, завваживши, що старому дедалі важче говорити. — Кажіть, що треба зробити.

— Візьми цю рушницю… торбу для куль… і ріг… і пошли їх чоловікові, ім'я якого вирізьблене на ложі… один торговець вирізав літери ножем… бо я давно збирався послати своєму другові цю рушницю… на знак моєї любові до нього.

— Це я зроблю. Чого ви ще хочете?

— Більше мені нема чого заповідати… Пастки я віддаю своєму синові-індіанцеві, бо він благородно й чесно дотримав свого слова… хай він підійде до мене…

Мідлтон пояснив вождеві, що сказав трапер, і відійшов, звільнивши місце.

— Пауні, — вів далі старий, перейшовши на іншу мову, як він це робив завжди залежно від того, з ким розмовляв, а часто відповідно до тієї думки, яку збирався висловити. — У мого народу є звичай — батько, перш ніж навіки заплющити очі, благословляє свого сина. Я благословляю тебе; прийми це благословення, бо ж від молитви білого християнина стежина справедливого воїна не стане довшою а чи крученішою. Хай бог блідолицих подивиться на твої вчинки приязними очима, і хай ти ніколи не скоїш такого, від чого б спохмурніло його обличчя… Певне, ми більше ніколи вже не зустрінемось. Є чимало різних повір'їв про те, де живуть Добрі Духи. Не личить мені, хоч я старий і досвідчений, нав'язувати свою думку цілому народові. Ти віриш у щасливі прерії, я ж додержуюсь віри своїх батьків. Якщо правильне і те, й друге, то ми розлучаємося назавжди; якщо ж випаде так, що слова різні, а значення одне, то ми ще стоятимемо поруч, пауні, перед лицем твого Ваконди, який буде не ким іншим, як моїм богом. Багато можна сказати на користь обох вір, бо кожна, очевидно, добра для свого народу, і так, безперечно, було призначено. Боюсь, що я був не зовсім таким, яким повинен бути білий, — недарма ж мені боляче назавжди розлучитися з рушницею і мисливськими радощами. Але це вже моя провина, а не його. Так, Гекторе, — провадив він далі, трохи схилившись, щоб поскубати собаку за вуха, — от ми й розлучаємося, песику, а полювання буде довге. Ти був чесним, сміливим, відданим собакою. Пауні, не вбивай його на моїй могилі, бо християнський пес де впав, там і лежатиме; але, коли я помру, будь добрий до нього з любові до його господаря.

— Слова мого батька — в моїх вухах, — відповів молодий вождь, поважним і поштивим жестом показавши, що він згоден.

— Чуєш, песику, що пообіцяв вождь? — запитав трапер, намагаючись привернути увагу нечутливого опудала. Не зустрівши у відповідь погляду, не почувши дружнього скавучання, старий намацав собачий писок і спробував розсунути холодні губи. І тоді здогад осяяв його, хоч він ще не осягнув цілком обману. Відкинувшись до спинки крісла, він похнюпив голову, як людина, котру вразив жорстокий, несподіваний удар. Скориставшися з цього забуття, двоє молодих індіанців забрали опудало, виявивши ту саму чуйність, що спонукала їх на благородний обман.

— Собака сконав! — прошепотів трапер після тривалої мовчанки. — Собакам, як ото й людині, призначений свій строк. А Гектор добре прожив своє життя! Капітане, — додав він, силкуючись поманити рукою Мідлтона, — я радий, що ти прийшов, бо ж ці індіанці, хоч і добрі та зичливі як на червоношкірих, а все-таки не ті вони люди, щоб поховати білу людину як годиться. А ще я думав про цього собаку, що біля моїх ніг. Не слід, звісно, християнинові сподіватися, що він зустрінеться на тому світі зі своїм псом, однак, я думаю, не буде великого гріха, коли останки такого відданого друга покладуть поруч із прахом господаря.

— Буде так, як ви хочете.

— Я радий, що ти згоден зі мною. Тоді, аби марно не трудитися, поклади собаку в ногах у мене; або — тобі ж однаково, правда? — поклади його поруч зі мною. Мисливцеві не соромно лежати поряд із своїм собакою!

— Обіцяю, що вволю ваше бажання.

Старий замовк, поринувши у глибоку задуму. Час від часу він сумно поглядав на Мідлтона, наче хотів знову заговорити до нього, але щось ніби заважало йому. Побачивши, що старий вагається, капітан лагідно запитав, чи не може він щось іще зробити для нього.

— У мене нікого немає на всьому білому світі! — відповів трапер. — Коли я помру, мій рід закінчиться. Ми ніколи не були великими цабе, але намагалися жити чесно, даючи якусь користь, — ніхто, сподіваюся, не зможе цього заперечити. Мій батько лежить на узбережжі моря, а кості його сина побіліють у прерії…

— Скажіть, де його поховано, і ваше тіло лежатиме поруч з батьковим, — перепинив його Мідлтон.

— Ні, ні, капітане… Хай я спатиму там, де я жив, де не чути галасу поселень! А втім, мабуть, не годиться, щоб могила білої людини ховалась, наче червоношкірий у засідці. Колись я замовив одному чоловікові в поселеннях камінь з вирізьбленим на ньому написом, щоб той надгробок поставили в головах батькової могили. Заплатив я за це аж дванадцять бобрових шкурок, але зроблено було на совість — майстерно та вигадливо! Отож кожен перехожий бачить, що під цим каменем лежить тіло християнина, і як його ймення, і як він жив, і скільки йому було років, і який він був чесний… Коли ми потрощили французів за часів ще отієї, давньої війни, я їздив туди подивитися, чи все зроблено як слід, і я радий, що можу сказати: той каменяр дотримав слова.