— Така вже людина, — озвався капітан. — А індіанцям, очевидно, властиві всі природні людські риси.
— Так-так, вони мають усе, чим тільки природа може наділити людину. Але той, хто бачив лише одного індіанця чи лише одне плем'я, так само мало знає про червоношкірих, як мало знає про колір пір'я різних птахів та людина, що бачила тільки ворону. Ну, а тепер, друже стерновий, правуй он до тієї піщаної коси, зроби таку ласку.
— Навіщо? — запитав Мідлтон. — Ми зараз саме на бистріні, а коли звернемо до берега, то втратимо швидкість.
— Ви ненадовго затримаєтесь, — відказав старий, сам узявшися стернувати.
Веслярі вже завважили, що старого всі шанували, і тому не стали перечити: не встиг капітан щось відповісти, як ніс човна торкнувся суходолу.
— Капітане, — вів далі трапер, розв'язуючи свій клунок дуже поважно і ніби навіть радіючи цій затримці, — я хочу тобі запропонувати невелику торговельну угоду. Може, вона й не дуже вигідна, але це найкраще з того, що мисливець, коли його рука втратила свою колишню вправність у стрільбі і коли він мимохіть став жалюгідним трапером, може запропонувати, перш ніж розлучиться з вами.
— Розлучиться?! — вигукнули в один голос ті, з ким він донедавна ділив усі небезпеки і про кого так турбувався.
— Якого дідька, старий трапере! Чи ти надумав іти пішки до поселень, коли є човен, що подолає цю путь удвічі швидше, ніж міг би пройти її той осел, якого лікар подарував пауні?
— До поселень, хлопче? Я вже давко покинув міста й поселення з їхньою марнотою та розбещеністю. Хай я живу на голій рівнині, але її створив бог, і мені тут не дозоляють тяжкі думи. І ніхто ніколи не побачить, щоб я з доброї волі знову пішов до отого кубла зіпсованості.
— Мені й на думку не спадало, що ми коли-небудь розлучимося, — відповів Мідлтон і, ніби шукаючи допомоги в своїх друзів, перевів погляд на їхні засмучені обличчя. — Навпаки, я сподівався, я вірив, що ви разом з нами підете на Південь, де, даю слово честі, я зробив би все, щоб ваше життя було спокійне та затишне.
— Еге ж, хлопче, еге ж, я знаю, що ти зробив би все… Але що таке людські зусилля проти підступів диявола! Гай-гай, коли б усе залежало від доброзичливих пропозицій та добрих намірів, то я б хтозна-коли вже став конгресменом, а то й губернатором. Отак хотів зробити для мене все твій дід; та й у горах Отсего ще живі, сподіваюсь, ті, хто з радістю поселив би мене в палаці. Та навіщо багатство тому, кого воно не радує? Небагато вже, мабуть, лишилося мені віку… І я думаю, немає великого гріха в тому, що чоловік, який чесно робив своє діло мало не дев'яносто зим і літ, бажає спокійно прожити свої останні години. Може, ти, капітане, вважаєш, що не варто було отак далеко забиратися з вами, аби тут розлучитися? То я тобі, не криючись і не соромлячись, поясню, в чому річ. Хоч я й пробув так довго в пущі та пустелі, однак залишився білою людиною з усіма її почуттями. Отож мені прикро було б, якби Вовки-пауні побачили слабкість старого воїна, хай і викликану прощанням з тими, кого він полюбив, хоч і не настільки приріс до них душею, аби піти з ними до поселень.
— Послухай, старий трапере, — сказав Пол, так старанно відкашлявшись, ніби надумав раз і назавжди усунути всі перешкоди для свого голосу, — коли ти вже заговорив про якусь там торговельну угоду, то і я маю до тебе дільце, і ось яке: я теж пропоную тобі половину моєї халупи — хай то навіть буде більша половина, мені байдуже. Буде й мед — найсолодший та найчистіший мед дикої бджоли; і харчів буде досхочу — коли шмат оленини, а коли і буйволячий горб, бо ж я тепер добре обізнаний з цією тваринкою; ну, а щодо страв — то все буде найдобірнішим та найсмачнішим, коли до цього прикладе руки Еллен Уейд, яка незабаром називатиметься Неллі така-то… А про поводження взагалі годі й казати — до тебе ставитимуться так, як порядна людина ставиться до найкращого друга а чи, скажімо, син до батька. А ти іноді на дозвіллі розповідатимеш нам різні бувальщини, а коли треба, то й корисні поради даватимеш — потроху, звісно, не всі одним нападом, — а ми тішитимемося твоїм приємним товариством стільки, скільки ти сам забажаєш!
— Добре кажеш… добре кажеш, хлопче! — відповів старий, порпаючись у своєму клунку. — Щира пропозиція, і не думай, що я не погоджуюсь тому, що такий невдячний, — ні! Але це неможливо, просто неможливо.
— Шановний венаторе, — докинув і собі доктор Баттіус, — кожен має певні обов'язки перед суспільством і людством. Настав уже час вам повернутися до своїх співвітчизників і передати їм частку свого досвіду й тих знань, що їх ви, безперечно, накопичили, пробувши так довго у диких місцях, адже ці відомості, хоч і спотворені упередженими думками, все ж придадуться тим, з ким, як ви самі стверджуєте, вам незабаром доведеться розлучитися назавжди.
— Друже лікарю, — відповів трапер, твердо дивлячись у лікареве обличчя, — спостерігаючи звички лося, не можна скласти собі думки про норов гримучої змії. Отож важко говорити, наскільки корисна одна людина, коли надто багато думаєш про вчинки іншої. Ти, певне, як і всі люди, маєш свої здібності, і в мене й на гадці не було ганити їх. Але мене господь створив, аби я робив діло, а не балакав, от я і думаю собі, що ти не образишся, коли я закрию вуха на твоє запрошення.
— Досить, — перепинив його Мідлтон. — Я багато чого чув про цю надзвичайну людину, багато й сам бачив, і знаю, що старого не вмовиш змінити своє рішення. Спершу ми послухаємо, чого ви хочете, мій друже, а тоді вже буде видно, що можна зробити для вас.
— Та це справжня марниця, капітане, — відповів старий, розв'язавши нарешті свій клунок. — Справжня марниця порівняно до того, що я колись міг запропонувати але кращого нічого не маю, отож не погребуй. Ось чотири боброві шкурки — я їх добув десь за місяць до зустрічі з тобою; а ще єнотова шкурка — нічого особливого, звісно, але може згодитися на додачу.
— І що ж ви думаєте зробити з ними?
— Я пропоную чесний обмін. Оті шахраї сіу — хай мені простить бог, що я подумав був на конз! — покрали в мене мої найкращі пастки; отож мені тепер тільки й лишається, що ставити на звіра саморобні, а це значить, у мене буде ой невесела зима, коли я, звісно, ще доживу до неї. От я й хочу, щоб ти взяв оці шкурки й виміняв за них дві чи три пастки в котрогось із траперів, яких ти, ясна річ, зустрінеш унизу, і ті пастки пошлеш до селища пауні на моє ім'я. Тільки не забудь намалювати на них мою позначку: літеру "Н", вухо гончака і рушничний замок. Тоді жоден червоношкірий це заперечуватиме мого права на ці пастки. Правда, більше я вам нічого такого не можу запропонувати за вашу добрість, хіба що мій друг бортник погодиться взяти собі оцю єнотову шкурку і перебрати на себе всі клопоти…