Уперше за своє життя, сповнене бурхливих пригод, Ішмаел гостро відчув самотність. Гола прерія здавалася йому безмежною і похмурою пустелею, а шерех вітру звучав, наче шепоти мерців. Незабаром йому почулося, ніби порив вітру доніс до нього чийсь пронизливий крик. Він долинув не як поклик із землі, а моторошно впав з височіні, злившись із хриплим завиванням вітру. Скватер зціпив зуби і величезною рукою так стис рушницю, ніби хотів розчавити метал. Вітер зненацька вщух, потім налетів новий шквал — знову крик жаху пролунав ніби просто Ішмаелові в вуха.
Скватер мимоволі озвався — так люди іноді скрикують від надзвичайного збудження — і, завдавши рушницю на плече, сягнистою ходою, наче який велет, рушив до бескиду.
Не часто Ішмаелова кров текла так швидко, як вона біжить у жилах звичайних людей; але тепер він відчував, що вона от-от бухне з усіх пор його тіла. Його оспала енергія прокинулася, мов звір від сплячки. Йдучи, він весь час чув оті пронизливі крики, які то ніби дзвеніли в хмарах, а то линули так близько, що, здавалося, стелились по землі. Аж тут пролунав такий крик, який вже не можна було прийняти за оману і страшнішого за який годі було собі уявити. Він, здавалося, заповнив собою все повітря, — так блискавиця часто осяває своїм сліпучим світлом весь видимий небокрай. Виразно почулося ім'я боже в поєднанні з дикою, блюзнірською лайкою, що її не можна й повторити. Скватер зупинився, заткавши вуха. Коли він опустив руки, поруч пролунав тихий і хрипкий, наче здушений голос:
— Ішмаеле, чоловіче, ти нічого не чуєш?
— Тихше!.. — відповів скватер і поклав могутню руку на плече Естер, анітрохи не здивований несподіваною появою дружини. — Тихше, жінко! Помовч, коли боїшся бога!
Запала глибока тиша. Хоч вітер і метався, як і досі, але в його шумі вже не було чути жахливих криків. Вітер гудів велично і врочисто, але то були велич і врочистість самої природи.
— Ходімо, — сказала Естер, — все стихло.
— Жінко, що привело тебе сюди? — запитав її чоловік — кров його заспокоїлась, і думки майже прийшли до ладу.
— Ішмаеле, він убив нашого первістка; але не годиться, щоб син моєї матері лежав на землі, як собака.
— Йди за мною! — сказав скватер, знову стис рушницю і попрямував до бескиду. Путь до нього була ще довга, а що ближче вони підходили до місця страти, то дедалі стишували ходу, пойняті жахом. Минуло чимало часу, перш ніж вони підійшли так близько, що могли розрізнити обриси предметів.
— Де ти залишив тіло? — пошепки запитала Естер. — Ось я принесла кайло й заступ, щоб мій брат міг спати в землі!
Місяць визирнув з-за купи хмар, і тепер жінка могла простежити, куди Ішмаел показував пальцем. Він показував на людську постать, що гойдалась на вітрі під облупленою, білуватою гілкою верби. Естер опустила голову і натягла хустку на очі, щоб не бачити. Ішмаел, підійшовши ближче, довго дивився на свою роботу з острахом, але без каяття. Сторінки з біблії розсипалися по землі, і навіть шматок прискалка відпав, коли злочинець тіпався у передсмертних корчах. Але тепер тут панувала тиша смерті. Часом похмуре, спотворене гримасою обличчя мерця поверталося до світла місяця; коли ж вітер ущухав, страшна мотузка чорною лінією перетинала яскравий диск. Скватер підвів рушницю, надзвичайно дбайливо прицілився і вистрілив. Куля перебила мотузку й тіло гупнуло об землю важкою, безформною масою.
Досі Естер не поворухнулась і не вимовила ані слова. Але тепер вона заходилася допомагати Ішмаелові. Незабаром вирили могилу й тут-таки стали опускати в неї її жалюгідного мешканця. Естер, підтримуючи неживу голову, розпачливо подивилася чоловікові в обличчя й сказала:
— Ішмаеле, чоловіче, це жахливо! Він син мого батька, а я не можу поцілувати його мертвого!
Скватер поклав свою широку руку на груди мерцю й сказав:
— Ебіраме Уайт, ми всі потребуємо милосердя; і я щиро прощаю тебе! Хай господь змилується над тобою, грішником!
Жінка похилила обличчя й довгим, гарячим цілунком припала до блідого чола свого брата. Почувся стукіт грудок, що падали в яму, глухий шум, коли ногами втрамбовували землю. Естер усе ще стояла навколішки, а Ішмаел, скинувши шапку, чекав, поки його дружина прочитає молитву. І все було закінчено.
Наступного ранку фургони й худоба скватера вирушили до поселень. Коли вони підійшли ближче до обжитих мість, їхня валка загубилася серед тисяч інших. Із численних нащадків цього незвичайного подружжя дехто відмовився від свого незаконного, напівдикого життя, а про батька й матір родини відтоді ніхто нічого не чув.
РОЗДІЛ XXXIII
— Скакатиму з тобою поруч я,
Покіль нестиме нас оця земля.
Шекспір
На шляху до свого селища пауні не зазнав ніяких пригод. Після його цілковитої і вирішальної перемоги сіу не залишили жодного розвідника на тих мисливських угіддях, через які лежала його путь, отож подорож Мідлтона та його друзів була така мирна, ніби вони їхали десь у центральних штатах. Переходи чергувалися з привалами, бо чоловіки зважали на тендітність своїх супутниць. Здавалося, після своєї звитяги переможці-пауні втратили всі риси жорстокості й ладні були виконати будь-яке бажання людей із жадібного племені, яке що далі, то брутальніше нехтувало їхні права, перетворюючи гордих і незалежних західних індіанців на жалюгідних вигнанців та безпритульних блукачів.
За браком місця й часу ми не вдаватимемося до докладного опису тріумфального в'їзду вождя в своє селище. Радість племені була настільки велика, наскільки глибоке було недавнє горе. Матері вихвалялися доблесною смертю синів; дружини вшановували своїх чоловіків, показуючи на їхні рани; а дівчата нагороджували юних сміливців піснями перемоги. Скальпи загиблих ворогів виставлено напоказ, як у цивілізованіших країнах — захоплені в бою прапори. Старі воїни розповідали про подвиги своїх предків, визнаючи, що слава нової перемоги затьмарила всі колишні звитяги. А самого Тверде Серце, який з дитячих літ відзначався подвигами, раз у раз одностайно проголошували найгіднішим і найхоробрішим сміливцем, котрого Ваконда коли-небудь дарував своїм найулюбленішим дітям, Вовкам-пауні.
Мідлтон, хоч його віднайдений скарб був у відносній безпеці, все ж зрадів, коли, в'їжджаючи до селища, забачив у натовпі своїх відданих і відважних гармашів, які зустріли його гучним військовим привітанням. Присутність озброєного загону, хоч і такого невеличкого, дозволила йому позбутися останніх побоювань. Тепер він був незалежний у своїх діях, мав більшу гідність і вагу в очах своїх нових друзів і до того ж міг спокійно думати про труднощі майбутнього переходу по дикій пустелі, що пролягла між селищем пауні та найближчим фортом його співвітчизників. Для Інес та Еллен виділили осібну хатину, і навіть Пол, побачивши, що біля входу до неї походжає озброєний вартовий в американській формі, був задоволений, — тепер-бо він міг спокійно потинятися серед індіанських жител, безцеремонно в них зазираючи, роздивляючись нехитре начиння, інколи жартома, а інколи всерйоз висловлюючи свою думку і, враженим господиням на диво, намагаючись розтлумачити на мигах. що те чи це в хатньому господарстві білих куди краще.