У трісковій печінці кожен знайде.
Пам'ять воскресила Ліндин голос і слова, і на очі навернулися сльози. А уроки читання: "Тут кіт, там дід", "Елементарні інструкції для бета-працівників ембріонного сховища". І довгі вечори біля вогню або в літній час на даху маленького будинка, коли вона розповідала про Інше Місце поза резервацією — про те дивне, прекрасне Інше Місце, пам'ять про яке, як про небо, рай добра й краси, до цього часу живе в хлопцеві непогасно, неопоганена знайомством із дійсністю, з реальним Лондоном, з цими цивілізованими чоловіками й жінками.
Раптом почувся вереск дитячих голосів, Джон розплющив очі, нашвидку втер сльози й оглянувся. До палати вливався безконечний потік ідентичних восьмирічних хлопчиків-близнюків. Близнюк за близнюком, близнюк за близнюком — справжнє страхіття, як у кошмарному сні. Їхні обличчя, чи радше одне, безконечно повторюване обличчя, з блідими витріщеними очима, з одним, як у мопса, ніздрястим носом. На всіх уніформа кольору хакі. Роти в усіх розкриті. Перегукуючись, лементуючи, ввірвалися вони до палати, і за мить кімната зароїлася ними. Вони юрмилися між ліжками, дерлися на них, лазили попід ними, заглядали в телевізори й кривлялися перед пацієнтками.
Лінда їх здивувала й стривожила. Групка їх товпилася у ногах ліжка, вдивляючися з переляканою й дурнуватою цікавістю тварин, що раптово зіткнулися з невідомим.
— О, дивись, дивись, — перемовлялися вони тихими збентеженими голосами. — Що з нею? Чому вона така товста?
Вони ніколи раніше не бачили такого обличчя, перед ними завжди були обличчя моложаві, з тугою гладенькою шкірою, тіла стрункі й незгорблені. В усіх умираючих шістдесятилітниць мав бути вигляд дівчат. А Лінда у свої сорок чотири здавалася виродком, зів'ялим відворотним чудовиськом.
— Яке страховидло, — шепталися діти. — Ти глянь на її зуби!
Раптом із-під ліжка, між Джоновим стільцем і стіною, вискочив мопсолиций близнюк і став пильно вдивлятися в Ліндине сонне обличчя.
— Гей, — почав він і раптом заверещав, не закінчивши речення.
Дикун схопив його за комір, переніс через стілець і дав запотиличника — хай верещить деінде.
На вереск прибігла старша медсестра.
— Що ви йому зробили? — накинулася вона на Дикуна. — Як ви смієте бити дітей!
— А ви не пускайте їх до цього ліжка, — голос Дикуна тремтів з обурення. — І взагалі, навіщо тут ці брудні шибеники? Це неподобство!..
— Неподобство? Та ви що? Вони ж тут кондиціюються проти страху смерті. Майте на увазі, — сварливо попереджала старша медсестра, — якщо ви заважатимете їхньому кондиціюванню, я викличу санітарів і вони викинуть вас звідси.
Дикун звівся на ноги й ступив до неї крок. Його рухи й вигляд були такі грізні, що медсестра з жахом відсахнулася. З великим зусиллям він стримав себе, мовчки повернувся й знову сів біля ліжка.
— Я вас попередила, — заспокоївшись, але ще знервовано й непевно сказала медсестра. — Отож майте на увазі..
Але все-таки вона відвела надто допитливих близнюків у другий кінець палати, де інша медсестра організувала сидячу гру "лови блискавку".
— Біжи, любонько, підкріпися чашечкою кофеїнового розчину, — не то наказала то дозволила старша медсестра. Мовила — й знову відчула самовпевненість і бадьорість. — Нумо, дітки! — гукнула вона владно.
Лінда неспокійно поворухнулася, розплющила очі, непевно озирнулася й знову заснула. Сидячи біля неї, Дикун старанно намагався втішити свою душу спогадами. "А, Бе, Це, вітамін Де", — повторював він про себе, ніби ці слова були заклинанням, що поверне мертве минуле до життя. Але заклинання не допомагало. Любі спогади вперто відмовлялися оживати, воскресало лише ненависне, спогади про ревнощі, гидоту й нещастя. Попе з пораненим кровоточивим плечем, огидно п'яна сонна Лінда. І дзижчання мух довкола пролитого мескалю на підлозі біля ліжка, і хлопці, що вигукували їй услід образливі прізвиська... О, ні, ні! Він зажмурився і струснув головою, напружено відганяючи ці спогади. "А, Бе, Це, вітамін Де..." Він намагався уявити, як він сидить у неї на колінах, а вона, обійнявши його, співає-колисає перед сном: "А, Бе, Це, вітамін Де, вітамін Де, вітамін Де..."
Хвиля електросупермузики піднеслася до млосного крещендо, а в парфумній циркуляційній системі вербена раптом змінилася на густу сильну пачуль. Лінда поворухнулася, прокинулась, збентежено глянула на півфіналістів на екрані телевізора, потім, підвівши голову, раз чи двічі нюхнула оновлений аромат і всміхнулася по-дитячому блаженно.
— Попе, — прошепотіла вона й заплющила очі. — О, як мені гарно, я так... — вона зітхнула й занурилася в подушки.
— Ліндо, — благав Дикун. — Невже ти мене не впізнаєш? — Він старався, робив усе, що в його силах; чому ж у неї знову на думці Попе? Він ледь не до болю стис її зів'ялу руку, ніби хотів силоміць відвернути від марева сороміцьких насолод, низьких і ненависних спогадів, повернути в сучасність, до дійсності. Страшної, жахливої дійсності, але високої, значливої і вкрай важливої саме через неминучість того, що робить її такою страшною. — Невже не впізнаєш мене, Ліндо?
Він відчув слабкий потиск у відповідь. Сльози набігли йому на очі. Він схилився й поцілував матір.
Губи її ворухнулися.
— Попе, — знову прошепотіла вона й немов облила Джона відром помиїв.
Він закипів гнівом. Тяжке горе, якому ось уже двічі завадили вилитися до кінця сльозами, переросло в несамовиту лють.
— Але ж я Джон, Джон! — у стражденному розпачі він ухопив її за плечі й труснув.
Повіки Лінди здригнулися; пробуджуючись, вона побачила його й упізнала: "Джон!" Але зразу ж перенесла його живе обличчя, живі руки, які боляче струшували її, в уявний внутрішній світ дивно перетвореної супермузики, пачулі й суперголосу, між перетворені спогади й дивно зміщені образи з її сновидінь. Це Джон, її син, але їй примарилося, що він утрутився в райський Малпайс, де вона насолоджувалася сомовідпочинком з Попе. Дикун сердиться, що вона любить Попе, він трясе її тому, що Попе поряд із нею в ліжку... А хіба було щось зле в тому, ніби не всі цивілізовані люди так кохаються? "Кожний належить кожному іншому..." Її голос раптом перейшов у майже нечутне хрипіння, що стихало, рот розкрився, відчайдушно хапаючи повітря. Але легені ніби розучилися дихати. Вона спробувала закричати, але не змогла видавити й звуку. Лише вирячені очі волали про те, як вона страждає. Вона піднесла руки до горла, мовби скрюченими пальцями хапала повітря — повітря, яким уже не могла дихати, повітря, яке для неї перестало існувати.