— Джоне! — долинув боязко-підлесливий голос із ванни. — Джоне!
"О ти, отруйне зілля чарівне, — таке солодке, запашне й прекрасне, що розум тьмариться, — о краще б ти ніколи й не родилася на світ!.. Невже для того створено оцей папір прекрасний, цю чудову книгу, щоб тільки написати там "повія"? Що ти вчинила?.. Від твоїх учинків і небо міцно затуляє носа..."
Але Ленінині парфуми ще плавали над ним, на куртці біліла пудра, що нагадувала бархатисте Ленінине тіло. "Повія безсоромна, повія безсоромна, — невблаганно стугоніло в свідомості. — Повія..."
— Джоне, мені б мій одяг...
Він підняв моряцькі штани, матроску й комбі.
— Відчини! — гукнув, гримнувши носаком у двері.
— Не відчиню... — голос був переляканий, проте норовистий.
— А як же я передам?
— Просунь у вентилятор над дверима.
Він проштовхнув одяг і знову заходив у сум'ятті кімнатою. "О, вже почав їх лоскотати своїми пальцями-щипальцями крижаний демон любострастя!"
— Джоне!
Він не відповів. "Крижаний демон".
— Джоне!
— Що таке? — перепитав похмуро.
— Мені б ще мій пояс.
Замкнувшись у ванній, Леніна прислухалася до кроків за дверима. Скільки він ще так ходитиме? Чекати так, поки він забереться з квартири чи, може, він урешті вгамується і тоді можна буде втекти?
Ці її тривожні роздуми перервав телефонний дзвінок у другій кімнаті. Тупання стихло. Вона чула, як Дикун із кимось перемовляється.
— Алло.
........
— Так.
........
— Якщо я не присвоїв сам себе, то я тут.
........
— Так. Що ви не дочули? Містер Дикун слухає.
........
— Що? Хто хворий? Звичайно, це мене цікавить.
........
— Це серйозно? У тяжкому стані? Негайно буду...
........
— Не вдома? Куди ж її забрали?
........
— О Боже мій! Дайте адресу!
........
— Парк-Лейн, номер три. Третій? Дякую.
Леніна почула, як цокнула покладена слухавка. Поспішні кроки. Грюкнули двері. Тиша. Чи справді пішов?
З ретельною обережністю вона прочинила двері на півсантиметра, глянула в щілину — в кімнаті порожньо, прочинила їх трохи ширше й висунула голову, нарешті, навшпиньки зайшла до кімнати, постояла кілька секунд, прислухаючись, і з шалено гупаючим серцем шмигнула до вихідних дверей і кинулась навтьоки. Лише у ліфті, що мчав її вниз, відчула себе безпечно.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Госпіталь для вмираючих у Парк-Лейн був шістдесятиповерховою вежею, облицьованою лимонними кахлями. Коли Дикун вийшов з таксікоптера, караван весело-кольорових катафалків вихором знявся з даху й помчав через парк на захід до крематорію в Слау. Біля входу до ліфта головний вахтер дав йому потрібну інформацію, і він опустився до вісімдесят першої палати для швидко дряхліючих, як пояснив вахтер.
У великій сонячній кімнаті, пофарбованій у жовте, стояло двадцять ліжок. Усі були зайняті. Лінда помирала в товаристві з усіма новочасними вигодами. Постійно звучали синтетичні мелодії. У ногах кожної помираючої пацієнтки стояв телевізор. Телевізор і парфумний кран були включені з ранку до ночі. Кожні чверть години автоматично мінявся головний компонент парфумів.
— Ми намагаємося, — пояснювала медсестра, яка взяла Дикуна під свою опіку ще на порозі кімнати, — створити досить приємну атмосферу — щось середнє між першокласним готелем і стереоконтактним палацом. Якщо ви розумієте, що я хочу сказати...
— Де вона? — запитав Дикун, ігноруючи чемні пояснення.
— Ви, я бачу, поспішаєте, — ображено сказала медсестра.
— Невже нема надії? — запитав Дикун.
— Ви хочете сказати — надії на одужання? — Він кивнув. — Звичайно, ні найменшої. Коли вже когось присилають сюди, то... — Вражена виразом горя на обличчі Дикуна, вона здивовано затнулася. — Але що з вами? — Вона не звикла до такої поведінки відвідувачів (та й відвідувачів такого сорту приходило сюди небагато). — Ви що, нездужаєте?..
Він похитав головою.
— Вона моя мати, — сказав ледве чутно.
Медсестра позирнула на нього переляканими очима, потупилася, а її шия й обличчя густо почервоніли.
— Проведіть мене до неї, — попрохав Дикун, намагаючись говорити спокійно.
Все ще червона від сорому, вона повела його через палату. Свіжі й незмарнілі обличчя (бо процес старіння проходив так швидко, що вони не встигали зів'янути, згасали тільки серце й мозок) поверталися, коли вони минали ряди ліжок. Їх проводжали пусті, байдужі очі людей, що впали в друге дитинство. Дикуна від тих поглядів трусило, як у лихоманці.
Лінда лежала в довгому ряді ліжок останньою, під стіною. Опершися на подушки, вона дивилася півфінал чемпіонату з тенісу, що його показували, вимкнувши звук, у зменшеній репродукції на екрані телевізора, який стояв у ногах ліжка. Сюди й туди в освіченому квадраті гасали, як рибки в акваріумі, маленькі фігурки — німі, але збуджені мешканці іншого світу.
Лінда дивилася й тупо, безтямно усміхалася. На її блідому обрезклому обличчі застиг вираз ідіотського щастя. Час від часу її очі заплющувалися, і здавалося, що вона дрімає. Потім, здригнувшись, вона прокидалася — і знову перед нею гасали тенісисти. У вухах суперголос виспівував "Обнімай мене, поки не сп'янію", теплі подуви пахощів вербени линули з вентилятора над її головою. І від тих образів, звуків і запахів, у мареві, в якому все це, перетворене й прикрашене сомою, спліталося в один райдужний сон, Лінда знову усміхалася щербатою, дитинно-радісною усмішкою задоволення.
— Мені треба йти, — сказала медсестра. — Прибула на екскурсію група дітей. Маю їх супроводити. А крім того, ще й пацієнтка № 3, — показала вона на одне з ліжок, — щохвилини може померти. А ви будьте як удома, — і швидко відійшла.
Дикун сів біля ліжка.
— Ліндо, — прошептав він, беручи її за руку.
На звук свого імені вона обернулася. Її затуманені очі прояснилися, впізнаючи. Вона потисла йому руку, всміхнулася, поворушила губами, й раптом її голова впала на груди. Вона заснула. Він дивився на неї, на її немічне тіло, силкуючись побачити те молоде, ясне обличчя, яке схилялося над його дитинством у Малпайсі, пригадуючи (він заплющив очі) її голос, її голос, її рухи, всі події їхнього життя. "Стрептокок Ге — до Бамбурі Те..." Як вона гарно співала! А ті дитячі вірші, таємничі й чарівливі!
А Бе, Це, вітамін Де