Якої ніяк не згадаю, —
Еджері чи Сюзанни?
Мрійний шелест ходи...
Руки, плечі кохані,
Апетитні зади...
Промовляє до мене —
Що? Навіщо? Чому?
Як з порожньої сцени
У порожню пітьму.
Може, врешті, згадаємо,
Чим заповнити ту
Монотонних злягань
Німоту, пустоту.
Отож, я навів їм це як приклад, а вони донесли на мене Директорові.
— Я не дивуюся, — сказав Бернард. — Бо віршик заперечує все, чого навчають під час сну. Не забувай — їм щонайменше чверть мільйона разів втовкмачували, що самотність шкідлива.
— Знаю. Але мені хотілося побачити, який буде ефект у слухачів.
— От і побачив.
Гельмгольц лише засміявся.
— Я відчуваю, — сказав він, помовчавши, — ніби знаходжу, ніби вже бачу те, про що варто писати. Ніби я стаю здатним використати ту силу, яку відчуваю в собі, — особливу, приховану силу. Здається, у мені щось пробуджується.
"Наперекір біді він щасливий", — подумав Бернард.
Гельмгольц і Дикун відразу заприятелювали. Та так сердечно, що Бернарда аж шпигонули заздрощі. За всі ці тижні йому не пощастило так зблизитися з Дикуном, як Гельмгольцові з першого дня. Спостерігаючи їх, прислухаючись до їхніх розмов, Бернард іноді жалкував, що звів їх докупи. Він соромився своїх заздрощів, намагався їх притлумити то зусиллям волі, то сомою. Але зусилля не мали особливого успіху, а сомою без кінця напихатись не будеш. Мерзотні ревнощі-заздрощі настирливо поверталися знову й знову.
Під час третьої зустрічі з Дикуном Гельмгольц прочитав йому свого вірша про самотність.
— Як тобі мої вірші? — запитав, коли скінчив.
Дикун похитав головою.
— Послухай-но краще це, — відповів і, відімкнувши шухляду, вийняв обгризену мишами книжку, розкрив її й почав читати.
Над простором аравійським
Злине птаха голосна —
Мов гучна сурма сумна,
Чеснокриле скличе військо .
Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. Почувши про "аравійський простір", він здригнувся, на "чеснокрилому війську" приємно посміхнувся, від "хижацького крила" кров ударила йому в обличчя, а на "благочестивому реквіємі" він поблід; його кидало то в жар, то в холод. Дикун продовжував читати.
Щось цілком незрозуміле,
Як дволике божество:
Двох створінь одне єство —
І не пара, і не ціле.
Розум, сам недосконалий,
Збіг розбіжностей лиш бачив;
Та розбіжності, одначе,
Досконало пасували...
— Оргія-поргія, — сказав Бернард, голосним неприємним сміхом перериваючи читання. — Це схоже на гімн Служби Солідарності. — Він мстився обом своїм друзям за те, що вони любили один одного більше, ніж його.
Під час наступних двох чи трьох зустрічей він часто повторював цей глузливий акт помсти. Акт невибагливий, проте дійовий: Гельмгольц і Дикун глибоко переживали осквернення їхнього поетичного кристалу. Гельмгольц навіть пригрозив викинути Бернарда з кімнати, якщо він і далі перешкоджатиме Дикуну. Та, як не дивно, наступне втручання, найганебніше з-поміж усіх, було з боку самого Гельмгольца.
Дикун голосно читав "Ромео і Джульетту". Читав пристрасно, з тремом у голосі, бо ж у Ромео бачив себе, а в Джульєтті — Леніну. Сцену їхньої першої любовної зустрічі Гельмгольц прослухав із зацікавленням. Сцена в саду захопила його своєю поезією, проте почуття закоханих викликали лише посмішку. Доводити себе до такого стану через дівчину — досить смішно. Але коли зважити кожну словесну деталь, то це справжній зразок інженерії почуттів. Перед старим Шекспіром, визнав Гельмгольц, наші найкращі техніки пропаганди — ніщо, цілковиті дурні.
Дикун тріумфально посміхнувся й продовжив читання. Все йшло досить гладко до часу, коли в останній сцені третьої дії, де подружжя Капулетті спонукають Джульетту вийти заміж за нелюба, Гельмгольц неспокійно засовався, коли ж, патетично відтворюючи благання Джульетта, Дикун прочитав:
Невже немає співчуття у неба,
Щоб глянути в журбу мою до дна?..
О мамо люба, не женіть мене!
Лиш місяць, тиждень почекайте з шлюбом,
Як ні — мені готуйте шлюбне ложе
У тому ж склепі, де лежить Тібальт, —
Гельмгольц вибухнув нестримним реготом. Мати й батько (подвійна непристойність) змушують дочку мати когось, кого б вона не хотіла! А дочка, як ідіотка, приховує, що має іншого, кому, принаймні в даний момент, віддає перевагу! Абсурдна й брудна ситуація, надзвичайно комічна. До цього він героїчним зусиллям умудрявся стримувати натиск веселощів, але "рідна мамо" (ці слова Дикун вимовив тремтливим, страдницьким голосом) і посилання на Тібальта, що лежить десь мертвий (очевидно, неспалений, тобто марнує свій фосфор у темній гробниці), доконали його. Він реготав, аж сльози котилися йому з очей, не в змозі зупинитися, тимчасом як зблідлий від образи Дикун дивився на нього поверх сторінок, і врешті, обурено закрив книжку, підвівся й сховав її до шухляди — нічого, мовляв, розсипати перли перед свинею.
— Втім, — сказав Гельмгольц, перевівши дух і вибачившися, чим дещо змилостивив Дикуна, — я визнаю, що драматург потребує смішних, безглуздих ситуацій, подібних до цієї, бо без цього не можна написати по-справжньому захоплюючий твір. Чому той старий дідуган був таким чудовим техніком пропаганди? Тому що писав про безліч безглуздих, болісних речей, які хвилювали його. Вам мусить щось дошкуляти й виводити вас із рівноваги, інакше ви не зможете придумати справді хороших, проникливих, як рентгенівське проміння, фраз. Але "Батько! Мати!". — Він покрутив головою. — Вибачте, але я не можу сприймати всерйоз батьків і матерів. Та й хто з нас, хто перейматиметься тим, чи візьме, а чи не візьме хлопець дівчину? — Дикун скривився, проте Гельмгольц, задумливо втупившись у підлогу, нічого не помітив. — Ні, — закінчив він, зітхнувши, — зараз це нам не до шмиги. Ми потребуємо якогось іншого роду безумства й насилля. Але якого? Чого? Де шукати? — Він помовчав, хитаючи головрю. — Не знаю, — нарешті сказав. — Не знаю.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
У червоних сутінках Ембріонарію замаячив Генрі Фостер.
— Підемо сьогодні на стереоконтактний фільм? Леніна покрутила головою, не кажучи ані слова.
— А з ким ти сьогодні? — його цікавило, хто саме з його друзів. — З Беніто?
Вона знову похитала головою.
Генрі помітив утому в її пурпурових очах, блідість під глянцем червонуватих плям і смуток у куточках неусміхненого малинового рота.