Нагорі, у своїй кімнаті, Дикун читав "Ромео і Джульетту". Леніна й Архіспівальник вийшли на дах Співальні.
— Скоріше, мій юний... тобто Леніно, — нетерпляче погукав її Архіспівальник з дверей ліфта. Леніна, що загаялась була, задивившись на місяць, опустила очі й поспішила через дах до ліфта.
"Нова біологічна теорія" — такий був заголовок наукової праці, яку Мустафа Монд саме закінчив читати. Якийсь час він посидів, задумливо хмурячись, тоді взяв ручку й написав упоперек першої сторінки: "Запропонована математична обробка концепції Мети є оригінальною й досить дотепною, проте єретичною й, оскільки стосується сучасного соціального ладу, небезпечною й потенційно руйнівною. Не публікувати, — підкреслив він останні слова. — Автора тримати під наглядом. Можливо, виникне потреба його переводу на Морську біостанцію на острові Святої Єлени". А шкода, — подумав він, ставлячи підпис. — Праця досконала. Та тільки дозволь їм розмірковувати над категоріями Мети, як Форд його знає, до чого вони дорозмірковуються. Подібними ідеями можна збити з пантелику представників вищих каст, зруйнувати їхню віру в Щастя як Найвище Благо й переконати їх, що життєва мета десь далі, десь поза сучасною людською сферою; що мета життя полягає не в підтримці добробуту, а в певній інтенсифікації й удосконаленні свідомості, в поширенні знання. І цілком можливо, — подумав Головконтр, — такою і є мета життя. Але в сучасних умовах це недопустимо. — Він знову взяв ручку і під словами "не публікувати" провів другу лінію, грубшу й чорнішу, потім підписався й зітхнув: "Як би весело було, коли б не треба було думати про щастя!"
З заплющеними очима, з обличчям, осяяним захватом, Джон ніжно декламував у порожнечу:
Померкли смолоскипи перед нею!
І світить вродою вона своєю
На щоках ночі — діамант ясний
у вусі мавра; скарб цей дорогий
І для землі, і для життя сія.
Вона — омріяна любов моя!
Золота Т-подібна застібка блищала на Леніниних грудях. Архіспівальник підхопив ту застібку і грайливо потяг.
— Я, мабуть... — сказала раптом Леніна, обриваючи довгу мовчанку. — Я краще прийму пару грамів соми.
Бернард на цей час уже міцно спав і посміхався до своїх райських снів. Посміхався, посміхався... Але кожні тридцять секунд велика стрілка електрогодинника над його ліжком невблаганно й майже нечутно клацала, стрибаючи вперед. Клац, клац, клац, клац... І настав ранок. Бернард був знову між нещастям простору й часу. У найгіршому настрої мчав він на службу у Кондиціювальний Центр. Тижні п'янкого успіху кінчилися. Бернард знову ставав собою; спустившись на землю з захмарного аеростата, він як ніколи зле почувався в довколишній атмосфері.
До цього Бернарда, зніченого й протверезілого, Дикун несподівано проявив співчуття.
— Тепер ти знову схожий на того, яким був у Малпайсі, — сказав він, коли Бернард розповів йому про сумний фінал вечірки. — Ти пам'ятаєш нашу першу розмову біля будинку? Тепер ти знову той самий.
— Бо я знову нещасний.
— Про мене, хай краще нещастя, аніж фальшиве, облудне щастя.
— Добре тобі казати, — скрушно зітхнув Бернард. — Це ти винен. Відмовився вийти до гостей і зробив їх моїми ворогами.
Бернард розумів, що звинувачення його абсурдні й несправедливі. Внутрішньо й навіть уголос він визнавав правоту Дикуна, котрий стверджував, що гірш ціна таким друзям, які через дрібниці стають ворогами й гонителями. Проте навіть усвідомлюючи й визнаючи його правоту, цінуючи його підтримку і співчуття, Бернард вередливо й уперто затаїв образу, обмірковуючи як помсту, цілу купу дрібних прикростей для Джона.
Плекати образу на Архіспівальника марна річ, неможливо так само помститися й Головному Ампульнику чи асистентові Визначальника.
Як жертва Дикун мав для Бернарда величезну перевагу над іншими в тому, що був досяжний. Однією з головних функцій товариша є терпіти кару (в м'якій і символічній формі), кару, яку б ми хотіли, але неспроможні завдати ворогам.
Іншим Бернардовим другом-жертвою був Гельмгольц. Коли Бернард, зазнавши поразки, прийшов до нього поновити дружбу, яку в часи успіху не вважав за потрібне підтримувати, Гельмгольц погодився. Погодився без докору, без жодного коментаря, ніби й забув, що колись між ними була якась сварка. Зворушений цим, Бернард одночасно почувався приниженим такою великодушністю, тим більш дивною, і тому ще принизливішою, що вона аніскілечки не походила від соми, а була повністю проявом Гельмгольцевого характеру. Це був Гельмгольц повсякденний, що вмів забувати й пробачати, а не Гельмгольц, задурманений сомою. Бернард, звичайно, був вдячний (велика втіха — знову мати друга) і водночас ображений (приємно було б якось досадити Гельмгольцу за його великодушність).
При першій же зустрічі Бернард вилив другові свої нещастя й прийняв слова розради. І лише через декілька днів він довідався, собі на диво й сором, що не він один у біді. Гельмгольц також законфліктував із Владою.
— Це сталося через вірші, — пояснював Гельмгольц. — Я читав звичайний курс із Вищої емоційної технології для студентів третього року навчання. Дванадцять лекцій, з яких остання була про поезію. Точніше: "Про використання віршів у моральній пропаганді та в рекламі". Я завжди ілюструю свої лекції багатьма конкретними прикладами. Цього разу я вирішив пригостити їх віршиком, який тільки-но сам написав. Чисте безумство, звичайно, але не міг стриматися, — засміявся Гельмгольц. — До того ж кортіло побачити, яка буде реакція. Крім того, — додав він серйозніше, — я хотів упевнитися, чи зможу надихнути їх тими почуттями, які мав сам, пишучи вірші. О Форде! — Він знову засміявся. — Який здійнявся крик! Директор Інституту викликав мене й пригрозив негайно звільнити з роботи. Відтепер я піднаглядна людина.
— А про що твої вірші? — запитав Бернард.
— Про усамітнення.
Бернард звів брови.
— Якщо хочеш, я продекламую, — і Гельмгольц почав:
Немов барабанна паличка
Зламалася — день минув.
Флейти угамувалися,
Центр міста заснув.
Лиця заснули і губи,
Машини в пітьмі.
Купи сміття на вулицях,
Де кишіло людьми.
Тиша повниться тишею,
Шепотом, що згасає,
Наче голосом дівчини,