Біля дверей на цвяху висів батіг, приготований на випадок наїзду нових репортерів. Оскаженівши, Дикун схопив батіг, розмахнувся — і вузлуваті ремені врізалися в його тіло.
— Потаскуха! Курва! — кричав він за кожним ударом, ніби батожив Леніну (а як несамовито, і сам того не усвідомлюючи, він бажав, щоб це була вона!), білу, теплу, напахчену, безсоромну. — Шльондра! — і кликав розпачливо: — О Ліндо, прости мене! Прости мене, Боже! Я поганий, я лихий. Я... Ні, ні, ти шльондра, ти курва!
Зі своєї хитро обладнаної в гаю схованки, за триста метрів від маяка, Дарвін Бонапарт, найдосвідченіший фотограф, за дорученням корпорації стереоконтактних фільмів спостерігав усе те самобичування. Його терпіння й уміння накінець були винагороджені. Три дні просидів він у дуплі штучного дуба, три ночі плазував на животі по вересу та в кущах дроку, маскував мікрофони та присипав сірим піском дроти. Сімдесят дві години тягот. Але тепер настав сподіваний момент, найважливіший, подумав Дарвін Бонапарт, ладнаючи апаратуру, відтоді, як він зняв свій знаменитий стереовиючий контактний фільм про весілля горил.
— Грандіозно, — сказав він сам собі, коли Дикун розпочав свої дивні вправи. — Першокласно! — Він обережно й старанно навів свої телескопічні камери, стежачи за рухами Дикуна, надягнув насадку, щоб крупним планом зняти шалене, спотворене обличчя (чудово!), ввімкнув на півхвилини сповільнене знімання — сповільнення дасть винятково комічний ефект. Прислухався до ударів, стогонів, маячних слів, які записувалися на звукову доріжку, спробував підсилити їх (так, безсумнівно, буде краще), почув і з радістю записав під час короткого затишшя дзвінкий спів жайворонка. От аби Дикун ще й обернувся, щоб можна було зняти крупним планом кров на спині. І майже відразу (щастить же сьогодні!) Дикун послужливо повернувся як треба, і Дарвін зміг зробити досконалий кадр.
— Грандіозно! — поздоровив себе Бонапарт, закінчивши зйомку. — Чудово! — Він витер спітніле обличчя. — Коли додати стереоконтактні ефекти, буде чудовий фільм. Не гірший за "Статеве життя кашалота". А це щось та важить!
Через дванадцять днів фільм "Дикун Суррейський" можна було побачити, почути й відчути дотиком у кожному першокласному стереоконтактному палаці Європи.
Фільм Дарвіна Бонапарта подіяв негайно й могутньо. Після обіду в день прем'єри самотність селюка Джона раптово була порушена цілою зграєю гелікоптерів.
Джон копав свій город і намагався докопатися до того, що діялося в глибинах його душі. Смерть — і він загнав свій заступ раз, другий, третій. "І всі вчорашні наші дні освітлюють запилені шляхи до смерті й праху дурням". Далекий грім прогуркотів на ствердження цих слів. Джон вивернув заступом новий шмат землі. Чому померла Лінда? Чому їй дозволили поступово перетворитися мало не в тварину, а потім... Він зіщулився. В цілований сонцем труп. Він поставив ногу на заступ і люто загнав його в тверду землю. "Ми для богів, як мухи для хлоп'ят — вбивають нас заради власної розваги". Знову пролунав грім. Але той же Глостер назвав богів вічно благими. До того ж, "сон твій кращий відпочинок, ти відходиш часто в нього, і померти так боїшся, хоча смерть не більш як сон". Не більш ніж сон? Заснути. І можливо, бачити сни. Його заступ наткнувся на камінь, він нахилився, щоб його підняти. А в тому смертному спанні якії сни присняться?
Дзижчання вгорі переросло в ревище, Джона раптом накрила тінь, — щось затулило йому сонце. Він глянув угору, але його думки все ще блукали в тому іншому світі, що був правдивіший від правди, все ще були зосереджені на неосяжностях божества й смерті. Глянув ще раз угору і побачив низько над собою рій машин. Вони налетіли, мов сарана, зависали в повітрі, а потім приземлялися навколо маяка. Із черева цих гігантських коників виходили парами — чоловік у білому віскозно-фланельному костюмі й жінка в ацетатно-шовковій піжамі (через спеку) або в оксамитних шортах і напіврозстебнених блузках-безрукавках. Через декілька хвилин десятки їх стояли широким колом округ маяка, витріщивши очі, сміючись, клацаючи фотоапаратами, кидаючи Джону (як мавпі) земляні горіхи, пакетики жувальної гумки, заправленої статевими гормонами. І з кожною хвилиною, бо тепер потік, який линув через Гог-Бек, став безперервний, їхнє число збільшувалося. Як в кошмарі, десятки ставали двадцятками, двадцятки — сотнями.
Дикун відступив до маяка, ніби звір, загнаний у безвихідь, уперся спиною в стіну, поглядаючи то на одне, то на друге обличчя з безмежним жахом, як людина, що зовсім знетямилась.
Вправно кинений пакетик жувальної гуми вцілив Дикуна в щоку. Раптовий біль вивів його із заціпеніння — він очутився, несамовитий гнів охопив його.
— Ідіть геть! — закричав він.
Мавпа заговорила! Пролунав сміх і оплески.
— Молодець Дикун! Ура, ура! — А крізь гамір чулися викрики: — Покажи бича, побичуйся.
Показати? Він схопив батога, що висів за дверима, і помахав ним, погрожуючи своїм мучителям.
З юрби відповіли глузливими оплесками. Дикун погрозливо рушив до них. Злякано закричала якась жінка. Лінія глядачів трохи відсунулась і знову затвердла, стала непохитною. Свідомість переважаючої сили дала цим гулякам відвагу, на яку Дикун не сподівався. Не знаючи, що робити, він зупинився й оглянувся.
— Чому ви не залишите мене в спокої? — В його гнівному голосі прозвучала майже жалібна нота.
— На ось мигдалю, присмаченого магнезієм, — сказав чоловік, що стояв прямо перед Дикуном (перший, кого б відхльостав Дикун), простягаючи пакунок. — Їй-Форду, смачний мигдаль, — додав він з непевною, улесливою посмішкою. — Магнезійні солі зберігають молодість.
Дикун пакунка не взяв.
— Чого вам від мене треба? — допитувався він, зазираючи у вишкірені обличчя то одного, то другого. — Чого ви від мене хочете?
— Бича, — безладно відповіла сотня голосів. — Покажи бичування. Ми хочемо побачити, як ти батожишся. Хочемо батожіння!
— Хочемо бича! Хо-че-мо-би-ча! — в унісон, скандуючи у важкому ритмі, повільно почала група, що стояла віддалік: — Показуй — бичування — показуй — бичування!
Інші відразу підхопили той крик, як папуги, раз за разом повторюючи фразу з наростаючою силою, аж поки після сьомого чи восьмого повторення "Показуй бичування" перекрило всі інші звуки.