— Закладаєте ролик сюди, — пояснював Бернард, перервавши доктора Гефні, — натискаєте на вмикач...
— Ні, он той, — роздратовано поправив ректор.
— Ага, на той. І ролик розвертається. Селенові фотоелементи перетворюють світлові імпульси в звукові хвилі і...
— І йде навчання вві сні, — закінчив доктор Гефні.
— А вони читають Шекспіра? — запитав Дикун, коли по дорозі до біохімічних лабораторій вони проминали бібліотеку.
— Певно, що ні! — вигукнула Головна вихователька, шаріючись.
— У нашій бібліотеці, — пояснив доктор Гефні, — лише довідкова література. Розважатися наша молодь може стереоконтактними фільмами. Ми не заохочуємо індивідуальних розваг.
П'ять переповнених автобусів з хлопчаками й дівчатками, що співали або сиділи обнявшись, тихо прокотилося по склянистому шляху повз них.
— Повертаються зі Слауського крематорію, — пояснив доктор Гефні (Бернард тим часом пошепки домовлявся з Головною вихователькою про зустріч цього ж таки вечора). Щеплення проти страху смерті починається у вісімнадцять місяців. Кожен малюк проводить два ранки на тиждень у госпіталі для вмираючих. Там зібрані всі найкращі іграшки, дітлахи отримують шоколадні тістечка у той день, коли хтось помирає. Вони вчаться сприймати смерть як звичайну річ.
— Як усякий інший фізіологічний процес, — професійно встановила Головна вихователька.
О восьмій вечора у "Савойї". Домовились.
На зворотному шляху до Лондона вони коротко зупинилися на фабриці Телевізійної Корпорації в Брентфорді.
— Зачекай хвильку, я зателефоную, — сказав Бернард.
Дикун чекав і спостерігав. Головна денна зміна саме йшла з роботи. Юрби робітників нижчих каст стояли в черзі перед моновокзалом — сім чи вісім сотень гамм, дельт, епсилонів, чоловіків і жінок, тобто не більше дюжини одноликих і однорослих виводків. Разом із квитком касир видавав кожному картонну коробочку. Довга гусениця черги повільно повзла до каси.
— Що в тих пуделках? — допитувався, пригадавши "Венеціанського купця", Дикун у Бернарда, коли той повернувся.
— Добова доза соми, — промимрив Бернард, бо якраз смакував шматком секс-гормональної гуми, яку подарував йому Беніто Гувер. — Кінчив зміну — одержуй чотири півграмові таблетки. А по суботах — шість.
Він люб'язно взяв Джона під руку й вони рушили назад до гелікоптера.
Наспівуючи, до перевдягальні зайшла Леніна.
— У тебе такий задоволений вигляд, — сказала Фенні.
— А я і є задоволена, — відповіла Леніна. (Сіп! — вона розстібнула "блискавку".) — Півгодини тому телефонував Бернард. (Сіп, сіп! Вона вибралася з шортів.) — У нього непередбачена зустріч. (Сіп!) — Просив мене зводити Дикуна на стереоконтактний фільм сьогодні ввечері. Треба негайно летіти. — І вона помчала до купальні.
— Щастить же дівчині, — подумала Фенні, дивлячись услід Леніні.
Подумала без заздрощів, добродушна Фенні просто констатувала факт. Справді, Леніні пощастило не лише з Бернардом, вона поділяла з ним ще й щедру пайку Дикунової величезної слави, щасливо віддзеркалюючи її своєю незначною особою. Тож сама секретар Фордіанської Асоціації Молодих Жінок попрохала її прочитати лекцію про свої переживання! А хіба не запрошували її на щорічний званий обід клубу Афродити? Чи не появлялася вже вона в новинах на стереоконтактному екрані — відчутна на слух і дотик — перед незліченними мільйонами по всій планеті?
Не менш лестила їй і увага з боку визначних осіб. Другий секретар Головконтру запросив її на обід і сніданок. Одного разу вона провела суботу й неділю з Форд-Верховним Суддею, іншого разу — з Архіспівальником Кентерберійським. Президент Корпорації секреторних продуктів раз за разом телефонує до неї, а з заступником Директора Європейського банку вона вже побувала в Довілі.
— Що й казати — чудово. Але проте, — зізналась Леніна Фенні, — я маю таке відчуття, ніби це все здобуто обманом. Тому що перш за все вони питають, який з Дикуна коханець. І я мушу відповідати, що не знаю. — Вона похилила голову. — Звичайно, більшість чоловіків не вірять. Але це правда. І шкода, що правда, — сумно додала вона й зітхнула. — Він страшенно красивий. Як, по-твоєму?
— Невже ти йому не подобаєшся? — здивувалась Фенні.
— Часом мені здається, що подобаюся, часом — ні. Він завжди намагається уникнути мене; виходить з кімнати, коли я заходжу, не торкнеться й рукою, навіть не дивиться на мене. Але буває — раптом обернуся і вловлю на собі його пильний погляд, і тоді... Ну, ти сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.
Так, Фенні знала.
— Я не можу цього зрозуміти, — пересмикнула Леніна плечима. Вона дивувалася і була не лише збентежена, а й занепокоєна. — Тому що, розумієш, Фенні, він мені подобається.
Подобався він їй дедалі дужче. "І ось тепер — справжній шанс, — думала вона, пудрячись після ванни. — Трохи тут, трішки тут — справжній шанс!" Її піднесений настрій перелився в пісню:
Любий, милий, обіймай, поки не сп'янію.
І цілуй мене, поки зовсім не зомлію.
Обіймай мене міцніш, палко, до утоми.
Ой коханнячко моє, чарівніше соми.
Ароматний орган грав приємно освіжаюче "Рослинне каприччіо" — брижисті акорди з послідовних нот чебрецю, бузкового цвіту, волошок, мирти, естрагону, серії сміливих модуляцій по всій гамі пряних нот, аж до амбри, й повільне повернення через сандалове дерево, камфору, кедр, свіжоскошене сіно (іноді з тонкими штрихами дисонансу — подуви ліверу або ледве помітні натяки на свинячий гній) — назад до простих ароматів, якими починалося каприччіо. Завмер останній подув чебрецю, залунали оплески. Спалахнуло світло. У машині синтетичної музики розгортався сувій звукового запису. Тріо для суперскрипки, супервіолончелі й гобою переповнило повітря приємною знемогою. Тридцять чи сорок тактів — і на цьому інструментальному тлі почав виводити трелі якийсь надлюдський голос, то грудний хрипкуватий, то з високої ноти, то глухий, як флейта, то тужливо гармонійний, — він без зусиль переходив від Гаспар-Фостерового регістру на самих гранях музичного тону до вібруючих ультразвукових кажанячих нот, вищої за найвищу сі-бемоль, яку 1770 року в опері герцога Парми, Моцартові на подив, пронизливо взяла Лукреція Аджугарі — єдиний в історії музики раз.