РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Між покидьками, в яких вовтузилося вже четверо собак, Бернард і Джон походжали взад-уперед, розмовляючи.
— Мені важко це все осмислити, — казав Бернард, — і реконструювати. Неначе ми з різних планет, із різних століть. Мати, боги, весь цей бруд, старість, хвороби... — він похитав головою. — Це майже незбагненно. Я ніколи цього не зрозумію, якщо ти мені не поясниш.
— Що пояснювати?
— Все це, — він показав на селище й будинок. — Все. Все твоє життя.
— Але що можна сказати?
— Все з самого початку. Від перших спогадів.
— Від перших спогадів... — Джон насупився. Довго мовчав, пригадуючи.
Спека. Наїлися маїсових коржиків і солодкої кукурудзи. "Ходи сюди, — сказала Лінда, — і приляж тут, дитино". Вони лежали разом у великому ліжку. "Заспівай!" — попрохав він, і Лінда заспівала. Співала "Стрептокок Ге — до Бамбурі Те" і "Міцно спи, моя дитино, скоро ампулу покинеш". Голос її слабнув і віддалявся...
Здійнявся галас, і він з переляку прокинувся. Біля ліжка стояв страшний величезний чоловік. Говорив щось до Лінди, а Лінда сміялася. Підтягнула ковдру до підборіддя, а чоловік її стягував. Мав заплетене волосся — дві чорні мотузки, а на руці — красивий срібний браслет. Джону подобався той браслет, але йому все ще лячно, він ховає своє обличчя в матері під боком. Лінда обіймає його, і йому не так страшно. Іншими, тутешніми словами, яких він добре не розуміє, вона говорить до чоловіка: "Не при Джонові, не тут". Чоловік дивиться на нього, тоді знову на Лінду й тихо каже декілька слів. "Ні", — заперечує Лінда, але чоловік нагинається до ліжка і його обличчя стає великим і грізним. Чорні мотузки кіс торкаються ковдри. "Ні, — знову каже Лінда і притискає Джона щільніше до себе. — Ні, ні!" Але чоловік боляче хапає хлопця за руку. Той кричить. Чоловік простягає другу руку, піднімає його з ліжка. Лінда не відпускає, повторює: "Ні, ні". Чоловік щось сердито й коротко каже, і її руки вже не тримають Джона. "Ліндо, Ліндо!" — дриґає він ногами й пручається, але чоловік виносить його з хати, опускає на землю й повертається назад, зачинивши за собою двері. Джон підхоплюється, біжить до дверей. Ставши навшпиньки, дотягується до великої дерев'яної клямки. Термосить її, але двері не відчиняються. "Ліндо!" — кричить він. Але Лінда не озивається.
Згадується велика напівтемна кімната, великі дерев'яні штуковини з прикріпленими до них нитками. Довкола багато жінок — вони тчуть покривала, пояснює Лінда. Вона велить йому сісти в куток до інших дітей, а сама йде допомагати жінкам. Довго він грається з малими хлопцями. Раптом зчиняється галас, жінки виштовхують Лінду з кімнати, бідолаха плаче. Він біжить за нею, питає, чому вони сердяться. "Бо я щось там порвала, — каже вона. І сама сердиться. — Звідки я можу знати, як ткати ті огидні ковдри? Паскудні дикуни!" Він питає її, що таке дикуни. Вдома під дверима на них чекає Попе, вони разом заходять до кімнати. Попе несе велику тикву з рідиною, що наче вода, а проте палає у роті, забиває дихання і смердить. Лінда випила, і Попе випив. Лінда почала сміятися й голосно говорити. Потім вони йдуть до другої кімнати. Коли Попе нарешті забирається геть, Джон заходить до кімнати. Лінда в ліжку так міцно спить, що не добудишся.
Попе часто приходив. Ту рідину в тикві він називав "мескаль". Лінда казала, що її можна б називати й сомою, от тільки голова від неї болить. Джон ненавидів їх усіх — усіх чоловіків, що вчащали до Лінди. Якось пообіді, набавившись із дітьми (пригадується, було холодно — в горах випав сніг), він вернувся додому й почув сердиті жіночі голоси в спальні. Слів він не розумів, проте знав, що то були жахливі слова — лайки. І раптом — гуп! — щось перекинулося, хтось завовтузився, тоді знову гупнуло, ніби прутом ударили мула, тільки звуки були м'якші, м'ясистіші, і залунав Ліндин завереск: "Ой, не бийте мене, не бийте, не бийте!" Джон кинувся до кімнати. Там троє жінок у чорних покривалах оточили Лінду на ліжку. Одна жінка тримала її за руки, друга навалилась на ноги, щоб та не брикалася. А третя шмагала батогом. Раз, два, три, і за кожним разом — Ліндин вереск. Плачучи, Джон сіпав жінку за край покривала й благав: "Не треба, не треба". Вільною рукою жінка відтрутила його. Батіг знову свиснув — знову закричала Лінда. Джон схопив велику коричневу руку жінки і з усіх сил укусив її. Вона зойкнула, висмикнула руку і дала йому такого стусана, що він беркицьнув. Уже лежачого жінка ще тричі хльоснула його батогом. Йому ще так ніколи не боліло — пекло як вогнем. Батіг свиснув і врізався знову. Але цього разу заголосила Лінда.
"За що вони тебе так, Ліндо?" — запитав він того вечора. Червоні смуги від батога на спині ще жахливо боліли і він плакав. А ще він плакав тому, що люди такі злі й несправедливі, а він такий малий і не може з ними нічого вдіяти. Лінда теж плакала. Вона доросла, але куди їй битися з трьома. Хіба ж це чесно? "За що вони тебе, Ліндо?" — "Не знаю. Звідки мені знати?" Важко було зрозуміти її слова, бо лежала вона на животі, обличчям у подушку. "Чоловіки, бачиш, — тільки їхні чоловіки", — бубоніла Лінда, і здавалося, говорить вона не до нього, а до когось у собі. Бубоніла довго й незрозуміло, а накінець розревлася ще дужче, ніж перед тим. "О, не плач, Ліндо, не плач". Він тулився до неї. Обняв рукою за шию. "Ой, не торкайся! Болить! Мої плечі! Ой!" — зойкнула Лінда й відштовхнула його. Він стукнувся головою об стіну. "Ідіот малий!" — закричала Лінда й почала раптом його лупцювати. Раз, два — лусь, лусь!.. "Ліндо! — кричав він. — Ой мамо, не бий!" — "Я тобі не мати. Я не хочу бути твоєю матір'ю". — "Але, Ліндо... Ой!" Вона ляснула його по щоці. "Перетворилася в дикунку, — кричала вона. — Народжую дітей, як тварина... Якби не ти, я б пішла до інспектора, може б, повернулася назад. Але ж не з дитиною. Такого сорому зазнати..." Вона замахнулася знову, та він прикрився рукою: "О, не бий, Ліндо, не бий!" — "Звірина!" — вона відірвала його руку від обличчя. "Не бий, Ліндо, не треба", — він заплющив очі, чекаючи удару. Але вона не вдарила. Розплющивши очі, побачив, що й вона дивилася на нього. Він спробував осміхнутися, і тоді вона схопила його й почала цілувати.