— Мені лишень потрібно кілька студентів, здатних здійняти галас за наказом, — відповів Симоніні.
— Та без проблем, — мовив Рачковський, — підіть до "Шато Руж".
"Шато Руж" на рю Ґаланд виявилося сховком бідняцтва Латинського кварталу. Заклад з намальованою на фасаді червоною гільйотиною розташовувався у глибині внутрішнього двору: щойно ступиш ногою всередину, задихаєшся від сильного прогірклого смороду, плісняви, сто разів розігрітих страв, які за багато років ніби залишили на цих засмальцьованих стінах сліди, що можна помацати руками. Хоч незрозуміло, чому місцина у такому стані, адже відвідувачі мають приносити їжу з собою, бо у закладі лише продають вино та дають свій посуд. Здавалось, смердюча поволока із сигаретного диму та випарів газового пальника огортала десятки клошарів, котрі сиділи, дрімаючи на плечі один одного, по троє чи четверо з одного боку столу.
Втім, у обох залах не було жодного бродяги, тільки обвішані гидкими прикрасами потіпахи, з виду хамовиті чотирнадцятирічні проститутки з позападалими очима й легкими ознаками туберкульозу, та місцеві шахраї, які понатягували на себе яскраві каблучки із фальшивими камінчиками в оправі й рединготи, трохи ліпші за лахміття, яке носили на собі відвідувачі з попередньої зали. У тому отруйно-смердючому безладі походжали гарно вбрані пані та пани у вечірніх костюмах, адже відвідини "Шато Руж" наразі стали враженнями, якими не можна було знехтувати: пізно ввечері, щойно у театрі закінчувалася вистава, до входу у заклад під'їжджали розкішні екіпажі — "увесь Париж" з'їжджався насолодитися п'янким світом криміналітету, більшість з яких, щоб привабити поважних буржуа, власник закладу, мабуть, утримував у цьому місці безкоштовним абсентом, за який ті ж таки буржуа платили вдвічі дорожче, ніж треба.
За порадою Рачковського тут Симоніні зустрівся з таким собі Файолем, який заробляв на життя, торгуючи людськими плодами. Це був літній чоловік, що у "Шато Руж" тринькав на вісімдесятиградусну оковиту все, що заробляв удень, збираючи по лікарнях плоди та ембріони й перепродуючи їх студентам з "École de Médecine". Окрім алкоголю, від нього тхнуло ще й плоттю, що розклалася, й через цей сморід він був змушений сидіти окремо навіть від місцевих смердючок. Утім, за чутками, він мав чималенькі зв'язки серед студентства, а надто тих, хто роками був "вічним" студентом, виявляючи більше схильності до отримання купи дипломів, ніж до дослідів над ембріонами, і готовий був здійняти рейвах за першої-ліпшої нагоди.
Так уже трапилося, що саме тими днями студенти у Латинському кварталі лютували через старого консерватора, сенатора Беренже, якого тут-таки й прозвали "Отець Цнотливість". Цей сенатор нещодавно запропонував законопроект, щоб припинити наругу над нормами пристойності, першими жертвами якого (так пліткували) були саме студенти. Приводом став публічний виступ такої собі Сари Браун — напівголої вгодованої панянки ("мабуть, ще й упрілої", — здригнувся Симоніні), яка з'явилася на "Bal de Quat'z Arts"[297].
Спробуйте тільки позбавити студентство задоволення від вуаєризму. Принаймні підконтрольні Файолеві студенти вже замірилися зібратися вночі під вікнами сенатора й наробити там галасу. Треба було лише дізнатись, коли вони хочуть іти до сенатора, й зробити так, щоб десь неподалік була юрба інших людей, готових розпустити руки. За помірну плату Файоль подбав про все сам. Симоніні тільки й лишилося, що сповістити Ебутерна про дату та час.
Отож галасувати почали не лише студенти — до них приєднався натовп жандармів чи солдатів, чи хто там вони були. Як не подивись, ніхто краще за поліцію не в змозі розпалити у студентів їхні войовничі нахили: окрім криків, почало літати каміння, й ось хтось із солдатів, збираючись лише напустити трошки диму, витяг димову шашку, та це впало в око бідоласі, який саме проходив повз. Ось вам і неминуча смерть. На цьому етапі втручаються головорізи, яких найняв Файоль. Студенти, зупинивши омнібус, увічливо просять пасажирів вийти з транспортного засобу, випрягають коней і перевертають омнібус, перетворюючи його на барикаду; тутечки зразу з'являються інші шибайголови, які підпалюють барикаду. Незабаром галасливий протест перетворюється на бунт, у якому ось уже відчувається революційний присмак. На перших шпальтах газет це довго обсмоктуватимуть — прощавай, Панамський канал.
Bordereau[298]
Значний капітал Симоніні заробив у 1894-му. Трапилося це майже випадково, хоч будь-якій випадковості завжди треба трошки допомогти. На той час у Дрюмо неабияк загострилася ненависть до євреїв, які служили в армії.
— Це всі замовчують, — жалівся він, — бо говорити про цих імовірних зрадників нашої батьківщини у самому серці найславнішої з наших інституцій, згадувати привселюдно про те, що наше військо отруєне стількома жидами (він вимовляв "ces Juëfs, ces Juëfs", витягнувши губи трубочкою, ніби має намір дико та палко припасти до всього поріддя тих мерзенних ізраїльтян), — це дати привід зневіритися у наших збройних силах, і хтось мусить за це відповісти. Знаєте, як у наші дні єврей намагається заслужити пошану? Роблячи собі військову кар'єру чи крутячись у салонах разом з аристократами, наче митець і педераст. Ох, ці герцогині вже стомилися від своїх перелюбів з добродіями старого гарту чи з благочестивими каноніками, вони ніяк не наїдяться дивини, екзотики, неймовірного, вони дозволяють звабити себе вирядженим франтам, напахченим пачулями, наче баба. Мене мало цікавить, що розбещується високе товариство, бо маркізи, що злягалися з різними Луї, були нічим не кращі, а от коли розбещується армія, тоді французькому суспільству — край. Я переконаний, що більшість єврейських офіцерів входять у мережу прусських шпигунів, але мені бракує доказів, доказів! Знайдіть мені докази! — горланив він на редакторів своєї газети.
У редакції газети Симоніні знав коменданта Естергазі: він був страшенний денді, вихвалявся своїм шляхетним корінням та віденською освітою й натякав на дуелі, які колись мав і ще матиме, але всі знали, що він ще й боргів по вуха має, редактори втікали, коли бачили, що він, загадково поводячись, іде в їхній бік, бо всі знали, що він вициганюватиме гроші, а позичивши йому, більше ніколи їх не побачать. Естергазі був трохи зніженою особою й повсякчас носив у петлиці вишиту хустинку, дехто пліткував, що чоловік хворів на сухоти. Він мав дивну військову кар'єру: спочатку був офіцером у воєнній кампанії в Італії 1886 року, потім був зуавом у понтифіка, тож під час війни 1870-го воював у складі Іноземного легіону. Ходили плітки, що він мав стосунок до військової контррозвідки, та, найпевніше, у даному випадку не йшлося про інформацію, яку носять при собі, зашивши у підкладку мундира. Дрюмо уважно прислухався до думки цього чоловіка, можливо, бажаючи мати зв'язки серед військових.