Однак того вечора, проходячи рю Сен-Северен, яка зазвичай була о тій порі безлюдною, Симоніні здалося, що він чув слідом чиїсь кроки, тим паче, що щойно він зупинявся, тупотіння теж стихало. Він пришвидшив крок, але шум видавався все ближчим, аж поки не стало очевидним, що хтось не лише спостерігає за ним, йдучи слідом, але й женеться. І дійсно, раптом Симоніні почув, як просто за його спиною хтось важко дихає, потім його силоміць спинили й штовхнули у завулок Саламбріер (ще вужчий за вулицю Кота-риболова), який трапився саме у цьому місці; ніби хтось, добре знаючи місцевість, обрав слушний момент і потрібний заворот. Притиснений до стіни, Симоніні помітив лише полиск леза ножа, яке майже торкалося його обличчя. У такій темряві він не міг розгледіти обличчя нападника, але вмить упізнав голос, який прошипів йому із сицилійським акцентом:
— Мені знадобилося шість років, щоб віднайти ваш слід, святий отче, але я впорався!
Це був голос маестро Нінуццо, якого, як був цілком певен Симоніні, він залишив на пороховому складі у Баґерії з кинджалом, увігнаним на дві п'яді у черево.
— Я вижив, бо після вас тими краями проходила ще одна милосердна душа, яка мене порятувала. Три місяці між життям та смертю і шрам на животі від стегна до стегна… Та щойно піднявшись з ліжка, я почав пошуки. Хто стрічав такого й такого священика… Врешті, хтось таки бачив його у Палермо, за розмовою з нотаріусом Музумечі, й він був дуже подібний до одного ґарібальдійця з П'ємонту, товариша полковника Ньєво… Я дізнався, що той Ньєво зник у морі так, ніби його корабель розчинився у димі, але я ж бо чудово знав, чому й як він розчинився і від чиїх рук. Від Ньєво було неважко провести нитку до п'ємонтського війська там, у Турині, й я провів у тому холоднючому місті цілий рік, опитуючи людей. Нарешті я дізнався, що ґарібальдієць, якого звали Симоніні, мав у місті нотаріальну практику, але, продавши її, вислизнув разом з покупцем, який прямував до Парижа. Абсолютно без копійки, і не питайте, як я на це спромігся, я приїхав до Парижа, ось тільки не здогадувався, яке ж це величезне місто. Мусив чимало оббігати, перш ніж знайшов ваші сліди. Я жив, блукаючи такими вуличками, як ось ця, приставляючи кільком поважним, добре вдягненим добродіям, які пішли не тією дорогою, ніж до горлянки. По одному на день, і мені ставало на життя. Я повсякчас блукав цими околицями. Я здогадувався, що такий, як ви, нехтуючи порядними будинками, відвідуватиме радше tapissi franchi, як кажуть у цих місцях. Вам би слід відпустити гарну бороду, якщо хочете, щоб вас так легко не впізнавали.
Саме відтоді Симоніні змінив свою зовнішність так, щоб бути схожим на бородатого буржуа, але тієї скрутної миті він мав визнати, що надто погано старався заплутати свої сліди.
— Коротше, — мовив Нінуццо, — мені не треба переповідати вам всю історію, досить лишень спороти вам черево так, як ви мені, але відповідальніше. Цією вулицею, на відміну від порохового складу в Баґерії, ніхто вночі не ходить.
На небі вже трохи пробився місяць, і тепер Симоніні міг бачити приплющений ніс Нінуццо та його очі, що світилися люттю.
— Нінуццо, — набрався він хоробрості, аби мовити, — хіба ви не знаєте, що я корився певним наказам, які прийшли мені від дуже високих осіб, наскільки священних, що я мусив діяти, не зважаючи на мої особисті почуття. І саме через ці накази я тут, готую чергову справу на захист трону та вівтаря.
Говорячи таке, Симоніні важко дихав, але зауважив, що ледве помітно, та лезо ножа повільно віддалялося від його обличчя.
— Ви присвятили своє життя своєму королю, — вів він далі, — й маєте знати, що існують місії… священні… якщо дозволите мені так висловитись… заради яких можна скоїти те, що за інших обставин вважалося б мерзенністю. Розумієте?
Маестро Нінуццо досі не міг уторопати, але демонстрував тепер, що помста вже не єдина його мета:
— Останніми роками я дуже голодував, тож вид вашого трупа не втамує мій голод. Мені настобісіло жити у пітьмі. Відколи я відшукав ваші сліди, я помітив, що ви також відвідуєте ресторації для багатіїв. Скажімо так, я залишу вам життя в обмін на певну суму щомісяця, яка дозволить мені їсти й спати, як ви, а то й краще.
— Маестро Нінуццо, я обіцяю вам дещо більше за невеличку щомісячну суму, адже саме зараз я готую замах на французького імператора, а ви ж знаєте, що ваш король утратив трон саме через те, що Наполеон таємно допомагав Ґарібальді. Ви, хто стільки знає про порох, маєте зустрітися з групою сміливців, котрі, зібравшись на рю де ла Юшетт, створюють те, що справді можна назвати пекельною машинерією. Приєднавшись до них, ви не лише зможете ввійти в історію, довівши ваші непересічні піротехнічні здібності, а й, зважаючи на те, що за цим замахом стоїть особа надзвичайно високого рангу, отримаєте свою частку винагороди, яка зробить вас багатієм до кінця життя.
Лишень Нінуццо почув про порох, у його душі перегоріла вся та злість, яку він викохував у собі від тієї ночі у Баґерії, а щойно Симоніні почув його слова, зрозумів, що тепер Нінуццо у нього в руках.
— Отже, що мені робити?
— Усе дуже просто. За два дні, близько шостої, ви підете за цією адресою, постукаєте, а зайшовши в гамазею, скажете, що вас послав Лакруа. Наших друзів попередять завчасно. Але щоб вас упізнали, маєте уткнути у петлицю вашого жакета гвоздику. Я прийду близько сьомої. З грошима.
— Я прийду, — відповів Нінуццо, — але дивіться мені, якщо йдеться про якийсь фокус, зважте, я знаю, де ви мешкаєте.
Наступного ранку Симоніні прийшов до Ґав'ялі й повідомив, що час піджимає. Хай усі зберуться завтра близько шостої по обіді. Спочатку прийде один сицилійський піротехнік, за його дорученням, аби перевірити стан підготовки, незабаром по тому прийде він сам, а потім пан Лакруа завітає особисто, щоб цілком поручитися за справу.
Згодом Симоніні відправився до Лаґранжа й повідомив, що йому стало відомо про змовницький замах з метою вбивства імператора. Йому також відомо, що змовники зберуться близько шостої ввечері наступного дня на рю де ла Юшетт, аби передати вибухівку організаторам.