Я поклав край роботі всього життя, розпочатій колись на піддашші у Турині, з прочитаної книжки Дюма "Джузеппе Бальзамо". Пригадую діда, його погляд, звернений в нікуди, коли він викликав з пам'яті привид Мордехая. Завдячуючи й моєму творінню, всі Мордехаї світу відправляються на велично-жахливе вогнище. А що ж я? Відчуваю смуток, разом з відчуттям виконаного обов'язку: він усеосяжніший і невловиміший за той, який відчуваєш, пливучи пароплавом.
Я й надалі складаю "заповіти, написані власною рукою заповідальника" й продаю щотижня з десяток облаток, але Ебутерн більше мене не шукає, мабуть, вважаючи застарим, не кажучи вже про військових, де моє ім'я, мабуть, стерли з пам'яті навіть тим, хто ще його пам'ятав, якщо, звісно, такі ще лишились, оскільки паралізований Сандер лежить у якійсь лікарні, а Естергазі грає в бакара в якомусь розкішному лондонському борделі.
Справа не в тім, що я маю потребу у грошах, бо заощаджень у мене достатньо, просто мені нудно. Маю розлад шлунка й тепер навіть не можу втішитися смачненьким. Варю домашню юшку, а якщо йду попоїсти у ресторан, потім усю ніч не засну. Часом блюю. Ходжу за вітром частіше, ніж зазвичай.
Я й надалі навідуюся у "Libre Parole", але мене вже не захоплюють палкі антисемітські промови Дрюмо. А над подіями, що відбувалися на Празькому цвинтарі, вже працюють росіяни.
Справа Дрейфуса досі кипить на повільному вогні, наразі у газеті "La Croix", яка завжди жорстко підтримувала антидрейфусарів, чимало галасу наробило несподіване інтерв'ю одного католика-дрейфусара (які чудові були часи, коли "La Croix" з боями стояла на захисті Діани!). Вчора на перших шпальтах газет писали про бурхливі антисемітські виступи на площі Згоди. У "Caran d'Ache" надрукували подвійну карикатуру: на першій намальована велика родина, яка мирно обідає, й голова сім'ї попереджає, щоб про справу Дрейфуса — ані пари з вуст. А на другому малюнку зображена запекла бійка, а внизу підписано, що про справу Дрейфуса вони таки побалакали.
Через цю справу французи розділилися, і судячи з того, що можна прочитати то тут, то там, решта світу також. Буде перегляд процесу? Наразі Дрейфус ще на Чортовому острові. От і гаразд, хай там і лишається.
Навідавшись до падре Берґамаскі, я побачив, що він постарів і втомився. Хоч так, хоч сяк, та якщо мені вже шістдесят вісім, то йому, мабуть, щонайменше вісімдесят п'ять.
— А я саме хотів тебе привітати, Симоніно, — мовив він. — Повертаюся до Італії, аби дожити віку в одній з наших обителей. Я занадто довго працював на славу Господа. А ти, мабуть, досі живеш у вихорі інтриг? А от мені вже штукарство огидне. Яким усе було ясним у часи твого діда: знаєш, що карбонарії осьтутечки, а не отам, завжди знаєш, хто тобі ворог. Я вже не той, що колись.
Він уже несповна розуму. Обнявши його по-братському, я пішов геть.
* * *
Учора проходив повз церкву Сен-Жульєн-ле-Повр. Просто під вхідними дверима сиділа потолоч, сліпий cul-de-jatte[329], голова котрого була вкрита жорстокими порізами, він через силу мугикав якусь пісеньку на пікколо[330], запхнувши її до однієї ніздрі, а іншою видаючи глухе свистіння й хапаючи ротом повітря, наче задихаючись. Не знаю чому, та мені стало лячно. Ніби життя — це погана річ.
* * *
Не можу нормально спати, вночі бачу жахіття, в яких мені являється розпатлана й бліда Діана.
Часто спозаранку я виходжу, щоб поспостерігати за тим, що роблять збирачі недопалків. Мене вони завжди зачаровують. Ранесенько-вранці помічаєш, як вони тиняються навколо, прив'язавши мотузкою до пояса смердючу торбинку й тримаючи у руках палицю із залізним наконечником, на який вони нашпигують недопалки, навіть якщо вони валяються під столом. Так кумедно спостерігати, як офіціанти з кав'ярень просто неба виганяють їх копняками, нерідко ще й поливаючи з сифона для содової.
Багацько з них ночували на набережній Сени, тож часом уранці можна побачити, як вони, сидячи на quais, вибирають з попелу ще вологий від слини недопалок чи перуть сорочки, просякнуті тютюновим соком, а поки ті висохнуть на сонці, продовжують свою справу. Найхоробріші збирають не лише недопалки від сигар, але й цигаркові недокурки, в яких відділити мокрий папір від тютюну — це ще бридкіше діло.
Пізніше вони роєм снують пляс Мобер та сусідніми вулицями, збуваючи свій крам, а щойно щось вторгують, ідуть до шинку випити якогось отруйного пійла.
Аби згаяти час, я спостерігаю за чужим життям. Справа в тім, що сам я живу, ніби пенсіонер чи ветеран.
* * *
Дивно, та я неначе сумую за євреями. Мені їх бракує. Замолоду я складав свій "Празький цвинтар", я б навіть сказав, надгробок за надгробком, і тепер почуваюся так, ніби Головінський украв його в мене. Грець його знає, як вони вчинять з ним там, у Москві. Може, навіть складуть з моїх протоколів сухий бюрократичний документ, не відтворивши його оригінального стилю. Ніхто не захоче його читати, я поклав життя на марні докази. А може, ідеї моїх рабинів (вони назавжди залишаться моїми) розлетяться світом і стануть частиною остаточного рішення.
* * *
Я десь читав, що на авеню Фландр, у глибині старого двору, розташоване кладовище португальських євреїв. З кінця шістнадцятого століття там звели готель такого собі Кано, який дозволив євреям, переважно німецьким, по п'ятдесят франків за дорослого й двадцять за дитину, ховати своїх родичів. Згодом готель перейшов до якогось живолупа Матара, який почав поряд з єврейськими похованнями закопувати рештки биків та коней, з яких лупив шкуру; євреї почали обурюватися, й португальці придбали землі неподалік для своїх поховань, а от євреї з Півночі знайшли у Монтруж іншу землю.
Цвинтар закрили на початку цього століття, втім, туди ще можна зайти. Із землі стирчать кілька поховальних каменів, на деяких написано на івриті, на інших написи французькою. На одному з них я зауважив кумедний напис, котрий завчив напам'ять: "Всевишній Бог прикликав мене до себе на двадцять третьому році мого життя. Краще так, ніж у рабстві. Тут спочиває блаженний Самуель Фердинандес Патто, що помер 28 числа місяця преріаля[331] Другого року єдиної й неподільної Французької республіки". Саме так, республіканці, безбожники й євреї.