— Одначе ми зауважили, що навіть масонські кола повірили у наші химери. Адже коли Діана Воґан повідомила, що Великий майстер з Чарльстона призначив своїм наступником на верховний люциферіанський понтифікат Адріано Леммі, дехто з італійських масонів, серед яких був і депутат парламенту, дійсно повірили, а відтак скликали на Сицилії, у Неаполі та Флоренції три Верховних ради, які, незалежно одна від одної, прийняли міс Діану Воґан у свої почесні члени. Горезвісний пан Марджотта написав про те, що був знайомий з Діаною Воґан, утім, саме я розповів йому про вигадану зустріч, а він удав, чи то й справді повірив, що він її пам'ятає. Самі видавці піддалися омані, хоча їм нема за що собі докоряти, адже я надав їм історії, які можуть посперечатися з казками "Тисячі й однієї ночі". Шановне панство, — провадив він далі, — тепер, дізнавшись, що вас узяли на кпини, тільки й лишається, що реготати разом з тими, хто сидить у партері. Пане абате Гарньє, — звернувся Таксиль до одного з найбільш осатанілих своїх критиків, — як будете так сердитися, виставите себе посміховиськом.
— Ви наволоч! — кричав Гарньє, тицяючи у чоловіка своїм ціпком, тим часом як його товариші намагалися вгамувати абата.
— З іншого боку, — продовжував Таксиль янгольським тоном, — ми не можемо лаяти тих, хто повірив у наших бісів, які з'являються під час обряду посвяти. Хіба ж ревні християни не вірять у те, що Сатана переніс самого Ісуса Христа на верхівку гори, аби показати йому царство земне? Але як же він міг показати Ісусові все царство, коли земля — кругла?
— Молодець! — кричали одні.
— Хоч не блюзнірствуйте! — викрикували інші.
— Панове, — мовив Таксиль насамкінець, — я зізнаюся у тому, що скоїв дітовбивство: паладизму вже не існує, бо його вбив той, хто породив його.
Веремія дійшла свого апогею. Гарньє заліз на стільчика й намагався звернутися до присутніх зі словом, але на його заклики або ж уїдливо сміялися, або ж сипали погрозами. Таксиль, не сходячи з подіуму, далі вів свою розповідь, гордо спостерігаючи за безладним натовпом. Це була його мить слави. Якщо він хотів, щоб його увінчали як короля містифікації, він досяг своєї мети. Таксиль, не зводячи очей, гордовито дивився на людей, що метушилися перед ним, погрожуючи кулаками чи палицями, з недоумкуватим виглядом та криками: "Й не соромно вам?!" А чого ж йому соромитися? Що про нього буде тільки й мови?
Але найбільше з усіх, уявивши, що чекатиме на Таксиля у найближчому майбутньому, розважався Симоніні.
Марселець, аби отримати свої гроші, кинеться шукати абата Далла Пікколу. Але й гадки не матиме, де його можна знайти. Поїхавши в Отьой, знайде лише порожній будинок, а може, у ньому вже житимуть нові пожильці. Він ніколи не знав, що у Далла Пікколи є помешкання на вулиці Метр-Альбер. Як не знав, де шукати нотаріуса на ім'я Форньє, адже йому ніколи й на думку не спадало зв'язати його з тим чоловіком, який колись підробляв для нього лист Гюґо. Буллена віками не знайде. Трохи знаючи Ебутерна як масонського сановника, Таксиль ніколи не здогадувався, що він у курсі справи, а на падре Берґамаскі чоловік узагалі не зважав. Коротше, Таксиль не знав, з кого вимагати своєї винагороди, й Симоніні поклав собі до кишені не половину суми, а всі гроші (шкода тільки, що довелося віддати п'ять тисяч авансу).
Кумедно було уявляти бідолашного дурисвіта, який носиться Парижем, шукаючи абата та нотаріуса, яких ніколи й на світі не було, шукаючи сатаніста та паладійку, чиї трупи валяються у нікому не відомій клоаці, Батая, від якого, навіть знайшовши нещасного тверезим, Таксиль усе одно нічого не доб'ється, й пачку грошей, яка вилетіла коту під хвіст. Католики його знеславили, масони дивляться з недовірою, бо цілком слушно бояться нових його вибриків. Може, ще й маючи великі борги перед друкарями, бідолашний не буде знати, об що битися своєю упрілою головою.
"Проте, — думав Симоніні, — тому марсельському шахраєві все цілком по заслузі".
26. Остаточне рішення
18 листопада 1898 року
Уже спливло майже півтора року, відтоді як я здихався Таксиля, Діани, а найголовніше — абата Далла Пікколи. Якщо я був хворий, я вже вилікувався. Завдячуючи самогіпнозу за методом лікаря Фройда. Одначе усі ці місяці я жив, сповнений різними тривогами. Якби я був набожним, я б сказав, що у мене з'явилися докори й я мучився. Але ж що то за докори й хто мене мучив?
Увечері, втішаючись тим, як я зробив з Таксиля дурня, я безтурботно радів. Єдине, що мене засмучувало, — що мені ні з ким розділити свою перемогу, втім, я вже давно звик удовольнятися самотужки. Як і увесь осередок з "Маньї", я пішов до "Brébant-Vachette". Зважаючи на те, як я нажився на провалі Таксилевої справи, я міг дозволити собі геть усе. Метр мене впізнав, але, що найістотніше, — його впізнав я. Він довго розхвалював мені "salade Francilion", який створили після тріумфу pièce Александра Дюма-сина; святий Боже, як же я старію! Картоплю спочатку варять у бульйоні, потім ріжуть на шматочки і ще теплою приправляють сіллю, перцем, оливковою олією та орлеанським оцтом[321], додають півкелиха білого вина, якщо можливо, то краще "Château d'Yquem", та дрібненько порізаних ароматичних трав. Тим часом у court-bouillon[322] варять стебла селери та величезних мідій. Усе перемішують і кладуть зверху тоненькі шматочки трюфелів на шампанському[323]. Все це роблять за дві години до того, як подати до столу, тож коли страву приносять, вона вже вичахла саме як слід.
Та у голові було досі паморочливо, тому, аби прояснити своє самопочуття, знову візьмуся вести щоденник, ніби я досі лікуюся за методом лікаря Фройда.
Справа в тім, що тривожні речі відбуваються й досі, я живу у стані постійної непевності. Передовсім, мене досі турбує питання, що ж то за росіянин лежить у моїй клоаці?
12 квітня він був у цій же кімнаті, а може, їх було двоє. Хтось із них повернувся? Іноді траплялося, що я щось загублю й не можу знайти, усілякі дрібниці: ручку, купу аркушів, а потім знаходжу у таких місцях, де, присягаюся, ніколи їх не клав. Хтось був тут: нишпорив, перекладав речі, знайшов? Але що знайшов?