Празький цвинтар

Сторінка 106 з 124

Умберто Еко

Уже зовсім нічого не бачачи, раптом відчуваю найболісніше й найнестерпніше відчуття всього свого життя, ніби водночас уся кров із жил пирскає з кожного отвору мого тіла, яке від напруження майже зводить судомою: з вух, очей, з кінчиків пальців, навіть з ануса; рятуйте, рятуйте, гадаю, я відчув, що значить смерть, від якої ховається кожна жива душа, навіть коли шукає її, намагаючись через якийсь протиприродний інстинкт продовжити свій рід…

Не можу писати далі, бо вже не згадую, а переживаю все знову, це нестерпно, я хочу знову втратити всі свої спогади…

* * *

Ніби прийшовши до тями від марення, я бачу поруч із собою абата Буллена, який тримає Діану за руку, на ній знову накидка. Буллен каже, що за дверима нас чекає екіпаж: треба відвезти жінку додому, бо вона, здається, зовсім виснажена. Вона тремтить і бурмоче щось нерозбірливе.

Буллен чомусь дуже послужливий, ніби хоче, щоб я йому за щось вибачив, — врешті, це ж саме він затягнув мене в цю огидну справу. Втім, почувши, що він може йти, а про Діану я подбаю сам, він наполягає, що поїде разом з нами, адже він теж мешкає в Отьої. Наче ревнує. Бажаючи спровокувати його, я сказав, що поїду не в Отьой, а деінде, й завезу Діану до одного товариша, якому можна довіряти.

Чоловік зблід, ніби я забираю у нього здобич, яка належить лише йому.

— Пусте, я поїду з вами, Діані потрібна поміч.

Я сідаю у фіакр, не замислюючись ні на мить, прошу відвезти нас на вулицю Метр-Альбер, немов саме тоді я вирішив, що від учорашнього вечора Діани в Отьої не повинно бути. Буллен спантеличено дивиться на мене, але мовчить і, тримаючи Діану за руку, сідає в екіпаж.

Всю дорогу ми їдемо мовчки, я впускаю їх у своє помешкання.

Штовхаю Діану на ліжко й, схопивши її за зап'ясток, заговорюю з нею вперше після всього, що відбулося між нами. Я кричу до неї:

— За віщо, за віщо?!!

Буллен хотів був утрутитись, та я чимдуж жбурнув його в стіну, й він сповз по ній додолу. Лише тепер я усвідомив, наскільки слабкий та немічний був цей демон, я проти нього — просто Геркулес.

Діана вивертається, і накидка на ній розхристується, оголюючи груди, у мене немає сил дивитися на її плоть, я намагаюся запнути одежину, але моя рука заплутується у ланцюжку, на якому висить її прикраса, й ланцюжок рветься від легкої сутички, залишаючи у мене в руках медальйон. Діана силкується відібрати його, але я, відійшовши у глиб кімнати, відкриваю футлярчик. Бачу золоту медаль, яка, безсумнівно, відтворює мозаїчні Мойсееві скрижалі, одна з них написана івритом.

— Що воно таке? — питаю, підходячи до Діани, котра, широко розплющивши очі, випросталася на ліжку. — Що це за знаки на звороті світлини твоєї матері?

— Мама, — бурмоче вона відсутнім тоном, — мама була єврейкою… Вона вірила в Адоная…

* * *

Он воно як. Я не лише злягався з жінкою з диявольського племені, я злягався з єврейкою, адже я напевне знаю, що національність у них передається по материній лінії. Отже, якщо випадково під час нашого злягання моє сім'я запліднило цю нечисту утробу, я дам життя ще одному єврею.

— Ні, ти так зі мною не вчиниш! — кричу й хапаю Діану за горлянку, вона відбивається, але я стискаю сильніше. Буллен уже опанував себе й кидається мені на спину, але я, копнувши його в пах, знову відштовхую; бачу, як він знепритомнів у кутку. Я знову кидаюсь на Діану (мабуть, тоді я був зовсім несповна розуму!), помалу її очі почали викочуватися з орбіт, язик безживно висолопився, відчуваю, як вона спускає останній подих, і ось її тіло бездиханно зм'якло.

Я опановую себе. Усвідомлюю, яке лихо я скоїв. У кутку, майже як кастрат, стогне Буллен. Намагаюся прийти до тями й регочу: "А хай йому грець, зате не породжу єврея".

Я опановую себе. Кажу, що мушу сховати труп у каналізації внизу, яка вже більше скидається на ваш празький цвинтар, капітане. Втім, було вже темно, а мені потрібно було взяти з собою каганець, пройти увесь коридор аж до вашої квартири, спуститися у льох, а звідти вже у клоаку. Тому мені став би у нагоді абат Буллен, котрий саме підводиться на ноги, дивлячись на мене, наче навіжений.

У цю мить я розумію, що не можу допустити, щоб свідок мого злочину полишив цей будинок. Згадавши, що Батай дав мені пістолета, я підходжу до шухляди, де ховав його, й націлюю його на Буллена, який досі витріщається на мене божевільними очима.

— Мені прикро, абате, та якщо хочете жити, маєте допомогти мені позбавитися цього чарівного тіла.

— Звісно, звісно, — відповідає він, неначе перебуваючи в еротичному екстазі. Мабуть, у його мареві покійна Діана з висолопленим язиком та виряченими очима така ж жадана, як та оголена Діана, яка заради його втіхи ґвалтувала мене.

З іншого боку, я теж не в змозі мислити ясно. Немов уві сні, я загортаю Діану в її накидку, подаю запалений каганець Булленові, хапаю покійницю за ноги й тягну коридором аж до вашої оселі, тоді стягую сходами у крамничку, потім — у каналізацію; на кожній сходинці труп зловісно стукається головою, й ось нарешті я кладу її поруч з абатом Далла Пікколою (тим, іншим).

Здається, Буллен геть збожеволів.

— Ого, скільки трупів, — регоче він. — Може, воно й краще бути тут, а не там, нагорі, у світі, де на мене чатує Ґуайта… Чи можу я лишитися з Діаною?

— Ще б пак, абате, — відповідаю, — ліпшого я б і бажати не хотів.

Я витягаю пістоля, стріляю й поціляю йому просто посеред лоба.

Буллен падає навскоси, майже до ніг Діани.

Я нахиляюся, піднімаю його знов і кладу обабіч неї. Лежать, як коханці.

* * *

І ось саме тепер, розповідаючи все, я бентежною пам'яттю знову пізнав, якою ж була вирішальна мить, перш ніж я її втратив.

Коло замкнулося. Тепер я знаю. Зараз, на світанку 18 квітня великодньої неділі, я описав те, що трапилося пізньої ночі 21 березня з тим, хто, на мою думку, був абатом Далла Пікколою…

25. Прояснити голову

Зі щоденника за 18 та 19 квітня

Наразі людина, яка б дивилася з-за спини Симоніні на те, що написав Далла Піккола, зауважила би, що записи стають переривчастими, ніби рука була вже не в змозі тримати перо й те почало неконтрольовано й невпинно дряпати беззмістовні закарлючки, виходячи за межі аркуша й списуючи фетрове сукно, що вкривало письмовий стіл, тоді як тіло писаря зсунулося додолу. А вже на наступному аркуші за письмо знову взявся Симоніні.