— Який?
— На чорній месі. Неможливо отримати благословення володаря нашого Люцифера, якщо ти під час відправлення чорної меси не відмовишся від християнського Бога.
Здається, Буллен переконав Діану. Потім, намагаючись довести жінці, що сатанізм та люциферіанство, чи то пак паладизм, тотожні одне одному, мають одну й ту саму мету й приносять очищення, спитав, чи можна її забрати у прихисток усіх ревних сатаністів.
Думка про те, що треба випустити Діану з дому, мені була не до вподоби, та треба було дати їй трохи свіжого повітря.
* * *
Якось я заскочив абата Буллена під час відвертої розмови з Діаною. Він питав:
— Учора тобі сподобалось?
— Але що вчора трапилось?
Абат вів далі:
— Гаразд, уже завтра ввечері в оскверненій церкві району Пассі я маю відправити наступну месу. Чудовий час: 21 березня — день весняного рівнодення, цей день в окультизмі має чималу вагу. Але якщо ти захочеш прийти, я маю тебе підготувати духовно, негайно, на самоті.
Я вийшов, а Буллен пробув з нею більше години. Коли, врешті, він мене покликав, то повідомив, що назавтра Діана піде до церкви в Пассі, але він хоче, щоб я пішов разом з нею.
— Так-так, пане абате, — наполягала вона, й очі її світилися незвичним вогнем, а щоки палали, — погоджуйтесь, я благаю вас.
Мені б варто було відмовитись, але дуже вже мені було цікаво, та й видатися лицеміром в очах Буллена я не хотів.
* * *
Оце пишу й тремчу, рука бігає по аркушу сама по собі, бо я вже не згадую, я переживаю все знову, ніби переповідаю те, що відбувається саме зараз…
Було 21 квітня. Ви, капітане, розпочали свого щоденника 24 квітня розповіддю про те, що 22-го я втратив пам'ять. І якщо сталося дійсно щось жахливе, це мало трапитися саме 21-го.
Я силкуюся пригадати, але мені це коштує неабияких зусиль, гадаю, у мене гарячка, у мене горить чоло.
Забравши Діану з помешкання в Отьої, я даю візникові фіакра якусь адресу. Той дивиться на мене косим оком, ніби не йме віри такому клієнту, як оце я, і це незважаючи на мою священицьку сутану, втім, побачивши чималенькі чайові, від'їжджає, не випустивши ані пари з вуст. Віддаляючись від центру все далі й далі, екіпаж, проїжджаючи чимраз темнішими вуличками, звертає у передмістя, аж поки не опиняється в провулку, що тягнеться уздовж старих покинутих халупок, й у самісінькому завулку впирається у фасад напівзруйнованої каплички.
Ми виходимо, а візник ніби дуже поспішає забратися з цього місця, так поспішає, що коли я, заплативши за проїзд, почав шукати по кишенях, щоб додати йому ще якийсь франк, чоловік, прокричавши: "Не треба, пане абате, я й за це вдячний!", відмовився брати на чай, аби лишень якнайшвидше дременути геть.
— Мені холодно й страшно, — мовила Діана, притискаючись до мене. Я відсахнувся, хоча одночасно з тим я усвідомив, що вбрана вона якось дивно: на ній довга, аж з голови до п'ят, накидка з каптуром, у цій темряві її навіть можна було б сплутати з монахом, таким, які блукають монастирськими підземеллями у готичних романах, що набрали популярності на початку цього століття. Я ніколи не бачив цього вбрання, хоча, маю визнати, що мені жодного разу не спало на думку зазирнути у валізи, які вона привезла з собою із закладу лікаря дю Мор'єра.
Невеличкі дверцята у капличці напіврозчинені. Ми заходимо у неф, тільки він освітлений кількома свічками, що горять на вівтарі, а також численними триногами, які вінкоподібно розставлені від вівтаря до маленької апсиди. Власне вівтар укрито темним сукном, подібним до того, яке використовують на похоронах. Зверху, на місці, де має бути розп'яття чи образи, стоїть фігура цапа, який має непропорційно великий збуджений фалос, завдовжки щонайменше тридцять сантиметрів. Свічки були не білі чи кольору слонової кістки, як зазвичай, а чорні. У скинії — три черепа.
— Мені про них падре Буллен розповідав, — прошепотіла Діана. — Це мощі волхвів, тільки справжніх: Теобенса, Менсера та Саїра. Їх застерегли від загибелі за допомогою зірки, що падає, й вони пішли з Палестини загодя, аби не стати свідками приходу Христа.
Напроти вівтаря півколом стоїть рядами молодь: праворуч — юнаки, а ліворуч — дівчата. За віком одні й другі такі молоді, що заледве можна помітити різницю між двома статями, тож напрошується думка, що у цьому вишуканому амфітеатрі зібралися ніжні андрогіни. Різниці між ними можна було б не помітити через те, що у кожного на голові був вінок із зів'ялих троянд, якби хлопці не стояли зовсім голі, хвастливо показуючи члени один одному, а дівчата не були вдягнені у коротенькі туніки з майже прозорого серпанку, що майже нічого не приховували, обліплюючи їхні маленькі груди й легкі вигини стегон. Усі вони були прекрасними навіть попри те, що вираз обличчя у них був радше лукавий, ніж невинний, та вони, безсумнівно, від того ставали тільки чарівнішими; і маю зізнатися (кумедно, що я, священнослужитель, зізнаюся у цьому вам, капітане), що, відчуваючи не те щоб жах, але принаймні страх, дивлячись на зрілу жінку мені важко боротися зі спокусою перед нестатевозрілим створінням.
Ці незвичні церковні служителі проходять за вівтар, несучи маленькі кадила, роздають їх присутнім, потім дехто з них, присунувши кадила на триногах зі смолою, запалює від них маленькі кадильця, з котрих починає чадіти суміш густого диму та розслаблюючого аромату якогось екзотичного наркотику. Тим часом решта оголених юнаків починають розносити невеличкі келихи, одного з них принесли й мені. "Випийте, любий абате, — мовив до мене юнак з безсоромним поглядом, — так треба, щоб ви прониклися духом обряду".
Випивши, я враз почувся так, ніби мене огорнув туман.
І ось заходить Буллен. На ньому біла хламида, поверх якої одягнуте церковне вбрання червоного кольору з перевернутим догори дриґом хрестом[313]. На перехресті зображено чорного цапа, що стоїть на задніх лапах, виставивши роги вперед… Втім, першим же рухом, який зробив чоловік чи то через недбалість, чи то назнарошне, гадаю, через збочене кокетування, хламида спереду відкрилася, демонструючи пеніс чималеньких розмірів, і я б ніколи не подумав, що таке кволе створіння, як Буллен, може мати такий орган, що, мабуть, через якісь ліки, які він прийняв загодя, вже був у стані ерекції. На ногах у абата — двійко темних, майже прозорих панчіх, як (ой леле, про них писали вже й на сторінках "Шаріварі, і в інших тижневиках, помітивши їх на абатах та кюре навіть тоді, коли вони самі того не хочуть) у танцівниці Селести Моґадор, коли та танцювала канкан на публічних балах у "Баль Маббіль".