Таксиль був magna pars[307], організовуючи у вересні 1896-го великий антимасонський з'їзд у Тренто. Але саме під час цієї зустрічі посилилися підозри й критика з боку представників німецького католицтва. Такий собі падре Баумґартен почав вимагати свідоцтво про народження Діани й свідчення священика, який приймав урочисте зречення. Таксиль запевняв, що всі докази у нього в кишені, але так їх і не показав.
За місяць по з'їзді у Тренто такий собі абат Ґарньє на сторінках "Le Peuple Français" знову висловив сумнів у існуванні Діани й припустив, що це була лише масонська містифікація, якийсь абат Байлі в надзвичайно впливовому виданні "La Croix" теж відцурався від справи, а у "Kölnische Volkszeitung" згадали, що того ж року, коли почали виходити випуски "Le Diable", Батай-Гакс проклинав Господа Бога разом з усіма його святими. Тут вступили в бій захисники Діани: той-таки канонік Мустель і "Католицька культура" та ще секретар кардинала Пароккі, котрий писав: "Треба відборонити її від шквалу наклепів, який може поставити під сумнів її існування".
У Дрюмо було вдосталь зв'язків у найрізноманітніших колах та добре газетярське чуття, хоч Симоніні ніяк не міг уторопати, як він спромігся відкопати Батая-Гакса, ймовірно, заскочив його під час чергового запою, коли він завжди ставав схильним до меланхолії та покаяння, і от вам новий поворот подій: спочатку у "Kölnische Volkszeitung", а згодом й у "Libre Parole" він зізнався у тому, що насправді його особу вигадано. На сторінках видань він щиросердно писав: "Коли з'явилася папська енцикліка "Humanum Genus", мені спало на думку, що незмірному глупству та легковірності католиків треба звести пам'ятник. Варто було лишень знайти якого-небудь Жуля Верна, який би зробив із цих бандитських історій страхіття. От я й став цим Жулем Верном, оце й по-всьому… Торочив усіляку абракадабру, оздоблюючи її екзотичними деталями, ніхто ж бо не перевіряв… І католики проковтнули геть усе. Ці люди настільки пустослівні, що навіть зараз, коли я зізнаюся, що розіграв їх, вони все одно мені не повірять".
Лотье у "Le Rosier de Marie" припустив, що, може, його теж обдурили й він бачив зовсім не Діану Воґан, і, зрештою, завдяки такому собі падре Портальє у дуже серйозному виданні "Études" з'явилися перші єзуїтські нападки. На додачу, ніби й так замало, деякі газети писали, що архієпископ Чарльстона (в цьому місті буцімто була резиденція генерала Пайка, Великого майстра майстрів) монсеньйор Нортроп приїхав до Рима, щоб особисто запевнити папу Льва XIII, що чарльстонські масони — люди порядні й ніякої статуї Сатани в їхніх храмах немає.
Дрюмо тріумфував. Таксиль угамувався, й тепер, нарешті, боротьба проти масонів та євреїв знову була в надійних руках.
24. Нічна меса
17 квітня 1897 року
Любий капітане!
На останніх сторінках, що ви написали, описано неймовірну кількість подій, і мені цілком зрозуміло, що поки ви стаєте свідком одних подій, я переживаю зовсім інші.
Вочевидь, ви чули (і, може, мимохіть, через той галас, якого наробили Таксиль та Батай) про події, які відбувалися зі мною, й, можливо, спроможетеся згадати дещо більше, ніж здатна відтворити моя пам'ять.
Якщо зараз квітень 1897 року, то історія з Таксилем та Діаною тривала років з дванадцять, а за цей час трапилося чимало подій. Приміром, коли ми прибрали Буллена?
Мабуть, це сталося тоді, як ми вже десь рік видавали "Le Diable". Якось увечері Буллен приїхав у Отьой надзвичайно схвильований, повсякчас витираючи хустинкою губи, на яких виступала білувата піна.
— Я мрець, — мовив він, — мене вбивають.
Доктор Батай вирішив, що келих гарного міцного спиртного зарадить справі, Буллен пристав на пропозицію, а потім недоладно почав розказувати про ворожбу та чаклунів.
Він уже розповідав нам про своє ворогування зі Станісласом Ґуайтою та його кабалістичним орденом розенкрейцерів, а також про Жозефіна Пеладана, який на знак незгоди заснував орден розенкрейцерів-католиків, — про цих персонажів у "Le Diable" вже писалося. Як на мене, то Пеладанові розенкрейцери та члени секти Вінтра, в якій Буллен став великим первосвящеником, — то один грець: гурт людей походжає у долматиках[308], укритих кабалістичними знаками, до пуття не тямлячи, на чийому ж вони боці — Господа Бога чи диявола, та, може, Буллен саме тому й став на ножах з прихильниками Пеладана. Вони скопували один клапоть землі, намагаючись звабити одні й ті самі загублені душі.
Віддані друзі Ґуайти називали його витонченим джентльменом (він був маркізом), котрий колекціонував grimoires[309], усипані п'ятикутними зірками, твори Луллія та Парацельса, свого вчителя з білої магії Еліфаса Леві[310] та інші дуже рідкісні твори герметистів. Казали, що він цілими днями просиджує у маленькому помешканні на першому поверсі на авеню Трюдай, у якому його відвідували лише окультисти й звідки він міг не виходити тижнями. Втім, якщо вірити іншим, саме у тому помешканні він боровся з привидом, якого замкнув у шафі, і, сп'янілий від морфіну та спиртного, надавав подоби тіням, породженим власними мареннями.
Про те, що він мав справу зі зловісними знаннями, свідчила назва його "Нарисів про прокляті науки", де він викривав люциферські чи люциферіанські, сатанистські чи сатанинські, бісові чи бісівські інтриги Буллена, якого описує як збоченця, що "підняв розпусту до рівня літургії".
Це стара історія: ще в 1887-му Ґуайта та наближені до нього люди скликали "ініціаційний суд", на якому засудили Буллена. Чи йшлося про моральний осуд? Буллен уже давно стверджував, що то було фізичне засудження: він постійно відчував напади, почувався змученим, ураженим окультними флюїдами, поколеним невидимими дротиками, які Ґуайта та його люди встромляли в нього навіть на відстані.
І зараз Буллен відчував, що дійшов до краю:
— Щовечора, щойно засинаю, відчуваю стусани, удари, чую, ніби мене ляскають тиловим боком долоні. І повірте мені, це не омана моїх схиблених чуттів, бо саме у цей час мій кіт поводиться так, ніби його вдарило струмом. Я знаю, Ґуайта зробив воскову фігурку й прошпилює її голкою, тому мене мучить різкий біль. Я силкувався наслати на нього закляття у відповідь, щоб він осліп, та він убезпечився від моїх підступів, він-бо у цьому мистецтві сильніший за мене, тож повернув моє пороблення на мене самого. Мій зір мутніє, стає важко дихати, не знаю, скільки годин я ще протримаюсь.