І все ж таки скульптура не справляла враження великої ляльки. Вона приголомшувала дивовижною пластикою. І раптом постать поворухнулась! А тоді зійшла з тумби й, не вшанувавши мене поглядом, рушила в глибину майстерні. Там вона чогось пошукала, знайшла недопиту пляшку віскі й ковтнула нахильці. Постать була не з гіпсу! Мокк збрехав. То була справжня Моніка Штайєрман!
— Це ви вже четвертий попалися на гачок,— сказав Мокк. — І такої дурнуватої, як у вас, міни не було ще ні в кого. А в мистецтві ви теж нічого не тямите.
Я пішов. Скульптуру з розфарбованого гіпсу, що стояла в іншому кутку майстерні, через кілька днів забрали. По неї приїхав довірений чоловік барона Людевіца, дядька Моніки, що керував "Допоміжними підприємствами Трег АГ".
Моніка Штайєрман, 1. Що далі заглиблююсь я в цю історію, то складніше стає писати. Заплутується не тільки розповідь, двозначною робиться і моя роль, мені все важче залишатись об'єктивним, незалежно від того, чи діяв я сам, чи діяли через мене, чи навіть разом зі мною. Насамперед мене дедалі більше бере сумнів у тому, чи випадковий був той прийом, яким Лінгард ввів у гру Моніку Штайєрман. З торговцем меблями мені не пощастило. Він просто купив у Гагернеку зроблені в стилі ренесанс сучасні шафи і видав їх за давні, скориставшись послугами і фальшивим свідченням одного ним-таки знайденого експерта з Рима. І сплохував тут я, а не Єммерлін. Але поїздка до Каракаса ще чекала мене. Та якось, у самому розпалі приготувань до неї, Ільзе Фройде раптом доповіла, що прибув ще один агент Лінгарда. На мій подив, до кабінету ввійшов товстий Фантер з сигарою "Бріссаго" в зубах і в формі міської поліції, де він прослужив двадцять років.
— Ви здуріли, Фантер! — вигукнув я. — У такому вигляді!
— Це для діла, пане Шпет,— зітхнув він. — Для діла. Подзвонила Моніка Штайєрман. їй потрібен адвокат.
— Навіщо?
— Її там б'ють.
— Хто?
— Доктор Бенно.
— За що?
— Застала його в ліжку з іншою.
— Але ж тоді вона повинна бити його! От комедія, правда ж? А чого це захищати її маю саме я?
— Бо Лінгард не адвокат,— відповів Фантер.
— Де вона?
— Таж із доктором Бенно.
— Слухайте, Фантер, а без подробиць не можна?! Де Бенно?
— Ви самі питаєте про подробиці,— відказав Фантер. — Бенно б'є Моніку в "Брайтінгергофі". Принц фон Куксгафен теж там.
— Гонщик?
— Еге.
Я набрав номер "Брайтінгергофа" і попросив, щоб до телефону покликали доктора Бенно. Трубку взяв директор Педролі. Він поцікавився, хто дзвонить.
— Шпет. Адвокат.
— Він знов дає їй лупки! — засміявся Педролі. — Підійдіть до вікна, самі почуєте.
— Я на Цельтвег.
— Дарма. Крику тут на все місто,— сказав Педролі. — Гості вже розбігаються з мого готелю!
"Порше" стояв припаркований на Шпрехерштрассе. Фантер сів зі мною, і ми поїхали.
— Через Гегібахштрассе,— порадив Фантер.
— Це ж який гак! — заперечив я.
— Байдуже. Моніка потерпить.
Поблизу Клусштрассе перед знаком "Стоп" Фантер вийшов і сказав:
— Назад поїдете цією ж таки дорогою.
Кінець жовтня. Дерева багряні й жовті. На вулицях опале листя. Коли я під'їхав до готелю-люкс "Брайтінгергоф", Моніка Штайєрман уже чекала мене на тротуарі, і на ній не було нічого, крім чорної чоловічої піжами без лівого рукава. Тілиста. Коси руді. В очах цинізм. Гарна. Змерзла. Під лівим оком підпухлий синець. Губи розквашені. Гола рука подряпана. Дівчина помахала мені, сплюнула далеко від себе кров'ю. А біля під'їзду лютував Бенно — також побитий і подряпаний. Його тримали два носії. З усіх вікон готелю виглядали люди. Навколо Моніки зібралися роззяви — витріщаються на неї, шкірять зуби. На вулиці повно машин, вже з'явився поліцейський-регулювальник. У білому спортивному автомобілі похмуро сидів молодий блондин — мабуть, Куксгафен, "юний Зігфрід". Він вочевидь уже зібрався рушати. З дверей вийшов директор готелю Педролі — невеличкий, жвавий чоловічок — і накинув дівчині на плечі хутряне пальто. Видно, дороге, я на них не розуміюсь.
— Ви змерзнете, Моніко. Змерзнете ж!
— Я ненавиджу хутряні пальта, ти, лайнюк! — огризнулась вона й пожбурила те пальто йому на голову.
Я зупинився біля неї і сказав:
— Мене послав Лінгард. Я Шпет. Адвокат Шпет.
Вона ледве залізла в "порше".
— Ви геть побиті,— мовив я.
Дівчина кивнула головою. Потім подивилася на мене. Я саме хотів був рушити, але її погляд збив мене з пантелику.
— Ми з вами досі ніде не бачились? — запитала вона. Розмовляти їй було важко.
— Ні,— збрехав я і рушив.
— Куксгафен їде за нами,— сказала вона.
— Нехай їде.
— Він гонщик.
— Формула один.
— Ми від нього не відірвемось.
— Ще й як відірвемось! Куди?
— До Лінгарда,— мовила вона. — До нього додому.
— Куксгафен знає, де живе Лінгард?
— Він не знає навіть, що є такий Лінгард.
Перед знаком "Стоп" на Гегібахштрассе я, як і належало, зупинився. На тротуарі стояв у поліцейській формі Фантер. Він ступив до "порше" й зажадав мої папери. Я дав. Він переглянув їх, чемно кивнув головою. Тоді підійшов до Куксгафена, що мусив зупинитися позад мене, й заходився ретельно перевіряти і його папери. Потім Фантер обійшов спортивний автомобіль — неквапно, статечно, раз у раз зазираючи до паперів. Куксгафен, як я помітив у дзеркало, вилаявся. Я ще встиг побачити, як йому довелося вийти з автомобіля, як Фантер довго видобував з кишені записника, але потім я поїхав по Клусштрассе в бік озера, через Геенвег до Біберлінштрассе й далі до Адлісберга, про всяк випадок зробив ще кілька об'їздів, а тоді помчав по Катценшванцштрассе до Лінгарда.
Машину я поставив біля хвіртки. В сусідньому будиночку жив, певно, Єммерлін. Я десь вичитав, що сьогодні йому саме сповнилося шістдесят років, через те на вулиці — загалом, мабуть, досить тихій — стояло так багато машин. Гостей Єммерлін приймав у саду. На наших очах під'їхав Штюссі-Лойпін. Моні-ка Штайєрман, лаючись, пошкандибала в своїй чорній піжамі вслід за мною крутими сходами нагору. Штюссі-Лойпін вийшов з машини й дивився в наш бік; йому вочевидь було весело. Над живоплотом вигулькнуло осудливе обличчя Єммерліна.
— Тримайте,— мовила дівчина й дала мені ключа.
Я відімкнув двері й пропустив її вперед. Переступивши поріг, ми відразу опинилися в просторій вітальні. Сучасне житло зі старомодними меблями. Крізь прочинені двері було видно спальню із зручним ліжком. Дівчина сіла на канапу й підвела очі на картину Пікассо над давньою скринею.