У центральній міській бібліотеці. Чому б не розповісти тут родинної історії Штайєрманів? Щойно надійшла ще одна листівка від Колера,— останню я одержав місяць тому,— гра в кота-мишки триває далі; на Самоа він, виявляється, полетить пізніше, а з Гаїті вирушає до Японії — на пароплаві-люкс. А мене тим часом викликали в наглядову комісію, до її голови професора Ойге-на Лойппінгера. Знаменитий фахівець із кримінального права (обличчя в рубцях від різаних ран,— вельми романтично! — голова лиса, як бубон) прийняв мене у своєму кабінеті; там-таки сидів і його заступник Штосс — чоловік спортивний і взагалі на вигляд свіжий, скромний, веселий, незалежний. Обидва розмовляли зі мною людяно; щоправда, "крові", мовляв, не уникнути, а то цього зажадає сам регірунгсрат, і розумніше буде випередити його, але їм справді шкода, все це сумно, по-батьківському мене можна зрозуміти, так би мовити, з усіх поглядів, вони співчувають, анітрохи не дорікають, і все ж таки, якщо казати між нами, чоловіками, поклавши руку на серце,— і я й сам повинен, мовляв, це визнати,— саме юрист у певному середовищі офіційно має додержуватись певної поведінки; атож, можна навіть висловитись так: чим сумнівніше це середовище, тим бездоганніша має бути поведінка, адже світ — це паскудне міщанське кубло, а надто як узяти наше рідне місто, просто не знаєш, куди тікати, і коли він, Лойппінгер, зможе колись нарешті закрити оцю свою контору, то одразу подасться на південь, але ж не це головне, повії, звісно, теж люди, навіть цінні люди, нещасні люди, і особисто він — у цьому він спокійно може признатися переді мною і перед колегою Штоссом — багато за що їм удячний: за тепло, співчуття, розуміння; певна річ, закон поширюється і на "панель" — якщо скористатися цим одіозним словечком,— але аж ніяк не в розумінні підтримки, адже я юрист і сам повинен усвідомлювати, що певні консультації, які я давав елементам із злочинного й напівзлочинного світу,— саме через те, що з погляду законності ті консультації бездоганні,— мали прикрі наслідки, адже знання законних прийомів у руках певних кіл обертається катастрофою, поліція просто-таки в розпачі, наглядова комісія наказувати, правда, не повинна, вона за переконання не переслідує і взагалі відома своїм лібералізмом, але ж треба розуміти: приписи — це приписи, навіть якщо вони неписані... А потім, коли Штосс мусив вискочити з кабінету, професор Лойппінгер, отой старий цап, поцікавився, чи не міг би я залишити йому один телефончик, він хоче ближче познайомитись із однією особою з шикарною фігуркою (цебто з Гізеллою), а як згодом припекло за двері і йому, Штосс, цей бабій у відставці, попросив у мене те саме. Через два тижні я позбувся свого патенту. Отож тепер я сиджу без шеляга за душею то в безалкогольному кафе, то в барі "Монако", перебиваюся сяк-так з ласки Гізелли чи Лаккі й маю час, неймовірно багато часу — найгірше, що для мене може бути. Тож я й подумав: а чом би не написати родинну хроніку Штайєрманів? І ось я нарешті в центральній міській бібліотеці. Тут, звичайно, всі так і забігали, як почули про мого джина в пляшці. Чом би не копнути якомога глибше та скрупульозніше, чом би не розкрити весь задній план? І взагалі, хто такі Штайєрмани без заднього плану своєї родинної історії і своїх родинних історій? Прізвище вводить в оману5, предок Штайєрманів, як і багато інших промисловців, колись приблукав до нашої країни з півночі, проте ще до 1191 року, коли одному південнонімецькому герцогові ударила в голову підступна ідея заснувати нинішню нашу столицю федерації. Тій ідеї, як відомо, судилося здійснитись, і Штайєрмани стали корінними швейцарцями. Що ж до засновника роду, Якобуса Штайєрмана, то цей був один із різношерстих кандидатів на шибеницю, які знаходили собі притулок у глухому розбійницькому селищі на скелях понад зеленою річкою (на той час туди було від нас чотири дні доброго ходу), карний злочинець, який утік з Ельзасу і якому пощастило в такий спосіб урятувати свою голову від страсбурзького ката. Місто стало для нього другим домом, і спершу він пішов у ландскнехти, а згодом навчився зброярського ремесла й зробився таким собі закіптюженим розбишакуватим ковальчуком. Відтоді доля Штайєрманів дуже тісно пов'язана з багатовіковою кривавою історією міста. Алебарди цих вітчизняних зброярів стинали голови в Лаупені й Санкт-Якобі, і всіх їх виготовляли за стандартним зразком Адріана Штайєрмана (1212 — 1255). Його рід дістав гарантований привілей постачати всім південно-німецьким єпископствам сокири для катів та знаряддя тортур. Ремесло процвітало, кузня на Кеслергассе зажила слави, і вже Адріанів син, шпакуватий Бертольд Штайєрман Перший (це той, що його легенда називає Бертольдом Чорним) почав виробляти вогнепальну зброю. Ще знаменитішим став Бертольдів правнук Якобус Третій (1470— 1517). То він побудував такі відомі гармати, як "Чотири євангелія", "Великий псалтир" та "Жовтий диявол". Він розвивав далі традиції гармашів-ливарників, які, однак, різко перервав його син Бертольд Четвертий — цей був перехрест і стояв тільки за плуги. Проте вже його син Якобус Четвертий знов відкрив гарматну ливарню і змайстрував перший снаряд. Та коли ним вистрілили, він вибухнув у стволі, і самого Якобуса Четвертого та його гармату рознесло на шматки. Така, власне, передісторія. Насичена, досить почесна, успішна з погляду політики: один сільський староста, два скарбничих, один намісник управителя. У наступні століття зі зброярні помалу виросло сучасне промислове підприємство. Родинна хроніка стає чимдалі заплутанішою, причинні зв'язки починають губитися, прядиво подій стає невидимим, до національних мотивів додаються міжнародні. Втрачали чіткість переконання, зате досконалішою робилася структура, особливо коли в першій половині дев'ятнадцятого століття пізній нащадок прадавніх Штайєрманів перебрався на схід нашої країни. Саме цей Гайнріх Штайєрман (1799 — 1877) і став засновником власне машинобудівного та збройового заводу "Трег", що набув розквіту при його першому внукові Джеймсі (1869 — 1909), а надто — при другому внукові Габріелі (1871 — 1949). Правда, вже не як машинобудівний та збройовий завод "Трег", а як "Допоміжні підприємства Трег АГ", бо в 1891 році двадцятидворічний Д же йме Штайєрман познайомився із славнозвісною англійською санітаркою Флоренс Найтінгейл, якій був тоді вже сімдесят один рік, і під її впливом перебудував збройовий завод на підприємства, що випускали протези. Після передчасної смерті Джеймса його брат Габріель удосконалював виробництво далі, виготовляв протези, які тільки можна собі уявити — рук, ніг, ступень тощо, і нині ці допоміжні підприємства забезпечують світовий ринок вже й ендопротезами (штучні стегна, суглоби і т. ін.), а також екстракорпорельними протезами (штучні нирки, легені). Щодо світового ринку, то це зовсім не перебільшення. На нього пощастило вийти завдяки впертим зусиллям, високій якості товарів, а насамперед завдяки тому, що вдалося рішуче скупити всіх зарубіжних виробників у цій галузі (переважно невеликі підприємства). Це нове покоління сприйняло можливості, що їх надає протезному фабрикантові нейтралітет нашої держави, саме як свободу обслуговувати всі сторони водночас: переможців і переможених у першій та другій світових війнах, урядові війська, партизанів і повстанців нині. Гаслом його стали слова: "Штайєрман — жертвам". Хоча при Людевіцу характер продукції допоміжних підприємств тепер знов повертається до первісного. Адже слово "протез" може мати широке значення. Людина мимоволі намагається затулитись від удару рукою, і щит у цьому випадку можна розглядати як протез руки, а камінець, що його кидає людина,— як протез стиснутих пальців, кулака. Збагнувши цю діалектику, тепер і військову продукцію, яку знов почали випускати допоміжні підприємства, можна дуже легко підвести під означення "протези": танки, автомати й гармати — це просто подальше вдосконалення протеза руки. Як бачите, рід домігся визначних успіхів. Та коли всі Штайєрмани-чоловіки були прості, грубі, щирі, віддані своїм дружинам хлопці, які ціле життя працювали не розгинаючи спини, нерідко впадаючи в жадібність, часом тверезо, гордовито зневажаючи дух, які в колекціонуванні картин піднялися лиш до поверхового розуміння "Острова мертвих" 6, а в спорті підтримували тільки футбол (та й то досить скромно, про що свідчить скрутне становище команди "ФЦ Трег" у першій лізі), то Штайєрмани-жінки являли їм цілковиту протилежність: це були або великі повійниці, або великі святенниці, але в жодному випадку якості тих і тих не поєднувалися. При цьому повійниці були собою завжди потворні — випнуті вилиці, довгі носи, широкі стиснуті роти. Зате святенниці, навпаки, відзначалися дивовижною вродою. Що ж до Моніки Штайєрман, якій в афері почесного доктора Ісаака Колера несподівано судилося відіграти головну, навіть подвійну роль, то ця за своїм зовнішнім виглядом належала до святенниць, а за поведінкою — до великих повійниць. Після смерті батька й матері (Габріель Штайєрман 1920 року одружився із Стефані Людевіц) — вони загинули внаслідок авіакатастрофи, коли летіли до Лондона (точніше буде сказати, що обоє пропали безвісти, бо ні їх, ні приватного літака тоді так і не знайшли),— й після трагічної загибелі її брата Фріца, що пірнув на Лазуровому Березі, та так і не випірнув, ця особа, 1930 року народження, успадкувала найсолідніше в нашій країні багатство. Протезний концерн на той час тримав у руках її дядько з материного боку. А от утримати в руках саму Моніку було, звісно, куди важче. Найдиковинніші, а нерідко і найкумедніші чутки ходили про цю дівчину; дехто навіть запевняв, що "майже так воно й було", потім чутка розвіювалась, її спростовували (це робив щоразу дядько Людевіц), і саме через це в місті починали вірити в неї знов, поки випливав ще один скандал, ще грандіозніший, і все починалося спочатку. На аморальну спадкоємицю мільйонів люди дивилися хоч і не схвально, заздрісно ("Ця може собі дозволити!"), проте з потаємною гордістю, навіть із вдячністю, й лишалися зрештою задоволені. Моніка Штайєрман офіційно стала "фатальною жінкою світового рівня" у місті, чию славу, з одного боку, відчайдушно підтримували ціною неймовірних зусиль державні установи, церкви та всілякі суспільно корисні товариства, а з другого боку, ставили під сумнів "голубі хлопчики". Саме завдяки їм та банкам, а не завдяки дівчатам, наше місто стало відоме в усьому світі. Люди навіть з полегкістю зітхали. У таку подвійну славу — міста суворих звичаїв і гомосексуалістів — Моніка внесла невеличку поправку й полегшила місту його буденний тягар. Дівчина ставала чимдалі популярнішою, особливо після того, як голова міської общинної ради почав уплітати її ім'я в свої горезвісні імпровізовані промови й гекзаметри; він любить виголошувати їх пізньої години з будь-якого приводу — хай то буде офіційне свято, вручення літературної премії чи ювілей одного з приватних банків. А я побоювався зустріти Моніку Штайєрман удруге, і цьому була своя причина. Я познайомився з нею у Мокка. Ще як служив у Штюссі-Лойпіна. В майстерні Мокка, що поблизу Шафгаузерплац, узимку було перетоплено — залізна грубка червона як жар, повітря від диму люльок, сигар та сигарет уже не повітря, а сущий отруйний газ, до того ж скрізь неймовірний бруд, довкола завжди незавершених торсів завжди мокрі ганчірки, поміж них купи книжок, газет, нерозпечатаних листів, вино, віскі, ескізи, фотографії, граубюнденське м'ясо. Я прийшов подивитися скульптуру, яку Мокк ліпив з Моніки Штайєрман. Мене зацікавило те, що Мокк, як він розповідав мені сам, мав намір розмалювати скульптуру. Вона стояла в майстерні посеред небаченого хаосу, жахливо натуралістична, однак без будь-яких відхилень і в природну величину. Зроблена з гіпсу й пофарбована в "тілесні кольори", як пояснив Мокк. Постать була гола-голі-сінька і мала недвозначно двозначну позу. Я розглядав її довго і з подивом. Щоб на таке спромігся Мокк... Загалом він був майстер натяку; працюючи просто неба, він витесував зі своїх нерідко багатоцентнерних брил те, що хотів, кількома ударами. Виникало то око, то рот, а то, може, й перса. Тесати далі йому не треба було; завдяки таким натякам в уяві спостерігача вимальовувалась то голова циклопа, то якась тварина, то образ жінки. Навіть коли Мокк ліпив, він обмежувався тільки найнеобхіднішим. "Треба ліпити так, ніби накидаєш ескіз",— любив казати він. Тим більший захват викликала оця його робота. Гіпсова постать, здавалося, дихала — насамперед через те, що вона була майстерно розфарбована. Я відступав назад, потім підступав до неї знов. Волосся на голові й у інших місцях Мокк приклеїв, як видно, справжнє, щоб ілюзія була повна.