— Я вже відкрив.
— Мене поінформували. І як там справи?
— Пане Колер,— зітхнув я,— тут навряд чи цікаво заводити про це мову.
— Виходить, погано,— кивнув він головою. — Я так і думав. А ваша контора де — в мансарді на Шпігельгассе, еге ж? Теж погано. Зовсім погано.
З мене було вже досить. Я встав і різко заявив:
— Або ви зараз скажете, чого вам від мене треба, пане Колер, або я піду!
Цілком щасливий чоловік також устав, і раптом я побачив перед собою
могутню, владну людину. Кантональний радник поклав мені на плечі свої важкі, мов гирі, руки і знов посадив мене в крісло.
— Не поспішайте! — погрозливо, майже лиховісно наказав він.
Мені не залишалося нічого іншого, як послухатись.
— Будь ласка,— мовив я, вже не намагаючись устати.
Наглядач теж сидів спокійно. Колер сів і собі.
— Вам потрібні гроші,— заявив він.
— Це не тема для обговорення тут,— відповів я.
— Я ладен дати вам одне доручення.
— Слухаю вас.
— Я хочу, щоб ви наново розслідували мою справу.
— Тобто ви хочете подати касаційну скаргу, пане Колер? — настороживсь я.
Він похитав головою.
— Якби я домагався касації, то це означало б, що з моїм вироком щось негаразд. Але з ним усе гаразд. Життя моє завершене, підшите до справи. Я знаю, директор в'язниці часом вважає мене лицеміром. Та й ви, Шпет, мабуть, теж. Воно й не дивно. Але я — ані святий, ані диявол. Я просто собі чоловік, який збагнув, що для життя людині не потрібно нічого, крім камери. Либонь, не більше, ніж для смерті. Досить самого ліжка, а трохи згодом — домовини. Бо людина створена думати, а не працювати. Працювати може й віл.
— Непогано,— мовив я. —Такі принципи заслуговують похвали. Виходить, тепер на вас маю працювати я — ще раз розслідувати вашу справу. То чи не дозволите волові запитати: що ви собі замишляєте?
— Нічого я не замишляю,— скромно відповів почесний доктор Ісаак Колер. — Просто я розмірковую. Про світ, про людей, може, навіть про бога. Але для цього мені потрібен матеріал, а то моя думка працює марно. Від вас мені треба небагато. Я хочу, щоб ви трохи допомогли мені збирати матеріали для моїх досліджень — ви можете спокійнісінько розглядати їх як хобі мільйонера. До того ж я звертаюся по такі дрібні послуги не тільки до вас. Ви знаєте старого Кнульпе?
— Професора?
— Атож.
— Я ще в нього вчився.
— Ось бачите. Тепер він на пенсії, і, щоб не бив байдики, я дав доручення і йому. Він працює над дослідженням "Наслідки вбивства". З'ясовує, що дала і ще й тепер дає до певної міри насильницька смерть його колеги. Надзвичайно цікаво. Кнульпе страх який задоволений. Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку. Що ж до вашого завдання, любий мій, то воно досить-таки відмінне від тієї роботи, яку провадить Кнульпе.
— Набагато?
— Ви повинні наново розслідувати мою справу, припустивши, що вбивця — не я.
— Не розумію.
— Вам треба висунути нову версію, оце й усе.
— Але ж ви все-таки вбивця, і висувати нову версію просто безглуздо!
— Саме в цьому й полягає весь глузд,— заперечив Колер. — Любий Шпет, вам треба дослідити не факти,— це зробить добра душа Кнульпе,— а один із варіантів, що стоять за фактами. Факти нам, бачте, відомі — за них я й сиджу тут і плету кошики, а от про можливе ми навряд чи маємо уявлення. Достатньо чітке. Можливе майже безмежне, а реальне суворо обмежене, бо тільки один із суми фактів стає реальною дійсністю. Реальне — це тільки окремий випадок можливого і тому піддається інакшому тлумаченню. З цього випливає, що для того, аби проникнути в можливе, треба переосмислити реальне.
— Хід думок досить дивний, пане Колер! — засміявся я.
— У нас тут дещо таки приходить до голови,— відповів він. — Ви знаєте, пане Шпет, уночі я частенько дивлюся крізь грати на зорі й міркую собі: а який би вигляд мала дійсність, коли б убивця був не я, а хтось інший? Хто був би той інший? Я хочу, щоб на ці запитання дали відповідь ви. Гонорар — тридцять тисяч, п'ятнадцять плачу наперед.
Я мовчав.
— То як? — запитав він.
— Це скидається на угоду з дияволом.
— Ваша душа мені не потрібна.
— Хто знає.
— Ви нічим не ризикуєте.
— Можливо. Але я не бачу сенсу в такій затії.
Колер похитав головою, засміявся.
— Досить того, що цей сенс бачу я. Про решту нехай у вас голова не болить. Все, що від вас вимагається,— це прийняти пропозицію і взятися до роботи, яка аж ніяк не протизаконна, але допоможе мені дослідити можливе. Всі витрати я, певна річ, беру на себе. Зв'яжіться з приватним детективом, найкраще з Лінгар-дом, заплатіть йому скільки скаже, грошей вистачить, і взагалі робіть усе, що вважатимете за потрібне.
Я спробував обміркувати цю дивну пропозицію заново. Вона була мені не до вподоби, я нюхом відчував пастку, але в чому вона — здогадатися не міг, хоч убий.
— А чого ви звернулися саме до мене? — спитав я.
— Бо ви нічого не тямите в більярді,— незворушно відповів Колер.
Нарешті я зважився відповісти:
— Пане Колер, це доручення мені надто темне.
— Про своє рішення дасте знати моїй дочці,— промовив Колер і підвівся.
— Тут нема чого думати, я відмовляюсь,— сказав я і також устав.
Колер спокійно зміряв мене поглядом — щасливий, осяйний, упевнений.
— Ви приймете моє доручення, юний друже,— промовив він. — Я знаю вас краще, ніж ви себе. Шанс — це шанс, а він вам потрібен. Це все, що я хотів вам сказати. А тепер, Мезер, ходімо плести кошики.
Вони пішли — плечем до плеча (їй-богу, не брешу), а я був радий, що нарешті заберуся звідси, де панує цілковите щастя. І я побіг. Я просто кинувся навтіки. Мене сповнювала рішучість умити від цього діла руки. І більш ніколи не зустрічатися з Колером.
І все ж таки зрештою я дав згоду. Незважаючи на те, що ще другого дня вранці мав намір відмовитись. Я відчував: на карту поставлено мою репутацію адвоката, хоч цієї репутації я ще й не мав. Але пропозиція Колера була божевільна, просто забавка, не гідна моєї професії, сприятлива нагода в такий безглуздий спосіб заробити грошей, нагода, яку нерозважливо відкинув мій гонор. Я ще мріяв тоді пройти по світу чистеньким, марив про справжні судові процеси, про можливість допомагати людям. Я написав кантональному радникові листа, в якому ще раз підтвердив йому своє рішення. Для мене зі справою було покін-чено. З листом у кишені я вийшов із дому на Фрайєштрассе — як завжди, рівно о дев'ятій годині,— маючи намір спершу зайти, за звичкою, до "Селекта", потім до своєї контори (мансарда на Шпігельгассе), а тоді податися на набережну. У вхідних дверях я ще привітався з хазяйкою, в якої наймав кімнату, й, примружившись від сонця, глянув на жовту поштову скриньку біля крамниці — всього кілька кроків, сміховинна дрібничка, але життя нерідко щось як придумає, мов у поганому романі; отож цього гнітючого, просякнутого теплим сухим вітром, такого характерного для нашого міста буднього дня між дев'ятою, як уже сказано, і десятою годиною ранку я зустрів одного за одним: а) старого Кнульпе; б) архітектора Фрідлі; в) приватного детектива Лінгарда.