— То це ж добре,— сказав я.
— Та воно... Не знаю... — затнувся директор.
— Зрештою, у вас тут зразковий заклад,— додав я.
— Я роблю все що можу,— зітхнув директор в'язниці. — І все ж таки,.. мультимільйонер, який щасливо сидить у камері... Це звучить аж непристойно.
На тюремному мурі походжав туди-сюди великий жирний дрозд, сподіваючись, видно, що його звідси не проженуть. Він прилетів на цвірінькання, щебет і свист нагодованих, доглянутих у клітках птахів, які час від часу щосили подавали голоси із загратованих вікон. День видався спекотний, здавалося, знов повернулось літо, вдалині над лісом збиралися хмари, а від села долинало бамкання церковних дзвонів. Була дев'ята година.
Я закурив "Паріз'єнн". Целлер посунув до мене попільничку.
— Пане Шпет,— повів далі він,— уявіть собі в'язня, який зухвало заявляє вам в очі, що в'язниця йому до вподоби, вона, мовляв, прекрасна, охорона пильна, він цілком щасливий, і йому нічого не треба. Неймовірно! Мені було просто гидко його слухати.
— Чому? — запитав я. — Хіба ж ваша охорона не пильна?
— Звичайно, пильна,— відповів директор в'язниці.—Тільки говорити про це повинен я, а не він. Кінець кінцем, у пеклі не до веселощів.
— Це правда,— погодився я.
— Розлютивсь я тоді. Розпорядився суворо стежити за додержанням правил внутрішнього розпорядку, хоч і дістав від міністерства юстиції вказівку бути якомога поблажливішим. До того ж правила внутрішнього розпорядку жодної в'язниці у світі не забороняють арештантові бути цілком щасливим. Але в мене тоді просто вже не витримали нерви. Ви повинні це зрозуміти, пане Шпет. Колера присудили до звичайного одиночного ув'язнення з посиленим режимом. Замикати в темну камеру... гм, власне, забороняється. І ось через кілька днів я помічаю, що наглядачам Колер подобається, вони його навіть поважають!
— І що тепер? — запитав я.
— І тепер я з ним змирився,— пробурмотів директор в'язниці.
— Ви теж його поважаєте?
Целлер задумливо подивився на мене.
— Бачте, пане Шпет,— промовив він,— коли я сиджу отак у камері й слухаю його... Хай йому дідько, він випромінює якусь незбагненну силу, впевненість, і тоді до мене починає повертатися віра в людей, в усе добре, прекрасне... Наш священик, до речі, теж у захваті від нього. Це як чума. Та потім я, слава богу, знову стаю здоровим реалістом і не вірю в те, що люди можуть бути цілком щасливі. А у в'язниці — й поготів, хоч як ми тужимося полегшити тут життя. Зрештою, ми ж не звірі. Але злочинці — це злочинці. І згодом я знов кажу собі: "Цей чоловік може виявитись небезпечним, повинен виявитись небезпечним". Ви ще молодий адвокат, тому стережіться, щоб він не наставив вам пастку. А найкраще вам, думаю, взагалі не вплутуватись у таке діло. Це, звісно, лише порада. Ви, зрештою, адвокат, і самі вирішите, що робити. Якби ж тільки менше було всяких пройдисвітів та крутіїв... Той чоловік або святий, або диявол, і я вважаю своїм обов'язком попередити вас про це. Що я й зробив.
— Щиро дякую, пане директоре,— сказав я.
— Зараз я накажу привести до вас Колера,— зітхнув він.
Доручення. Розмова з цілком щасливим чоловіком відбулася в суміжній кімнаті. Умеблювання таке саме, краєвид за вікном — також. Коли наглядач привів почесного доктора Ісаака Колера, я підвівся. Старий був у бурій тюремній робі, його наглядач — у чорній уніформі й мав вигляд поштаря.
— Та сідайте, сідайте, Шпет,— сказав доктор Колер. Він узагалі поводився тут як господар — великодушно й підкреслено привітно.
Я вражено подякував і сів. Потім запропонував Колерові сигарету. Але той відмовився, пояснивши:
— Я тепер не курю. Використовую нагоду поєднати приємне з корисним.
— Здається, в'язниця вам неабияк подобається, пане Колер?
Він здивовано глянув на мене.
— А вам ні?
— Я ж тут не живу.
— Тут прекрасно,— аж засяяв він. — Цей спокій! Ця тиша!.. Життя в мене було, знаєте, виснажливе. Досі. З моїм трестом...
— Уявляю собі,— підтакнув я.
— І ніякого телефону! — провадив Колер. — Я ж просто ожив. Ось погляньте. — Він кілька разів присів. — Ще місяць тому я б так не зробив,— гордо заявив він. — У нас тут своя спортивна спілка.
— Я знаю.
На мурі все ще походжав той самий сповнений надії жирний дрозд; а може, то був уже й інший. Цілком щасливий чоловік доброзичливо розглядав мене.
— А ми вже колись знайомилися,— промовив він.
— Я знаю.
— У "Театральному". Той ресторан відіграв у моєму житті неабияку роль. Ви тоді спостерігали, як я грав у більярд.
— У більярді я нічого не тямлю.
— І досі?
— І досі, пане Колер.
В'язень засміявся і обернувсь до наглядача:
— Мезер, зробіть ласку, дайте нашому юному другові вогню!
Наглядач підхопився і простяг мені запальничку.
— Залюбки, пане кантональний раднику, ну звісно! —Він також сяяв.
Потім наглядач знову сів. Я закурив. Щирість цих двох стомлювала мене.
Хотілося відчинити незагратоване широке вікно, проте у в'язницях робити це, певно, не дозволялося.
— Бачите, Шпет,— сказав Колер,— я простий в'язень, не більше, а Мезер — один з моїх наглядачів. Чудовий чоловік. Він відкриває мені таємниці бджільництва. Я вже відчуваю себе пасічником. А з наглядачем Бруннером — вам треба познайомитись із ним — я вивчаю есперанто. Ми розмовляємо тільки цією мовою. Ви маєте змогу пересвідчитись самі: тут повсюди веселий настрій, затишок, щирість. І небачена злагода. Я став цілком щасливою людиною. Чому? О господи!.. Я тут вивчаю в оригіналі Платона, плету кошики... А вам не потрібен кошик, Шпет?
— На жаль, ні.
— У пана кантонального радника не кошики, а шедеври,— гордо озвався зі свого кутка Мезер. — Я сам навчив його плести їх, а тепер він уже заткнув за пояс усіх наших кошикаріві їй-бо, не брешу.
— На жаль,— знову мовив я,— кошик мені не потрібен.
— Шкода,— сказав Колер. — А то б я залюбки вам подарував.
— Дуже мило з вашого боку.
— На згадку.
— Нічого не вдієш.
— Шкода. Страшенно шкода.
Я вже почав утрачати терпець і кінець кінцем не витримав.
— Дозвольте запитати, навіщо ви мене сюди покликали?
— О, даруйте!—похопився Колер.—Ну звісно. Я ж зовсім забув, що ви прийшли звідти, поспішаєте, у вас свої справи... Гаразд, перейдімо до діла. Тоді, у "Театральному", ви мені казали — може, пригадуєте?—що хочете відкрити власну контору.