Ільзе Фройде підвелася — граційно, незважаючи на свою респектабельну
огрядність,— і закинула на плече сумочку.
— Таж про це все місто знає!—відповіла вона. — І про те, хто вбивця.
— О, це вже цікаво! — промовив я, і раптом мене обдало морозом.
— Доктор Бенно,— заявила Ільзе. — Він був чемпіоном Швейцарії у стрільбі з пістолета. В усіх газетах пишуть.
Потім я сидів з Мокком у "Театральному". Щось у лісі здохло — старий скупердяга запросив мене сам. Узагалі він запрошує тільки тоді, коли певен, що ти відмовишся. Я про це знав, і все ж таки пішов. Мене брала нетерплячка подивитися, чи це правда, нібито після вбивства Вінтера Мокк узяв моду сідати лише за його столик. Це була правда. На мій подив, Мокк радо привітався зі мною. Та щойно я сів, як за нашим столиком з'явився начальник поліції (саме тоді ми з ним і познайомились), до того ж виявилось, що він спеціально прийшов познайомитися зі мною, і взагалі це він організував зустріч, він таки й запрошував, бо наприкінці сам за все й заплатив. А Мокк був тільки приманка. Начальник поліції замовив суп із фрикадельками з печінки, філе Россіні зі смаженою картоплею та бобами й пляшку шамбертену — на честь Вінтера, як він пояснив; професор, мовляв, страшенно любив почесати язика, зате ж і поїсти був мастак — любо було на нього подивитись, коли він сідав до столу. Я замовив те саме. Мокк вибрав на візку телячу печеню з картопляним пюре. В нашій трапезі було щось моторошне. Ми їли мовчки, тож Мокк тільки даремно зняв свій слуховий апарат і поклав на столі поруч із тарілкою (щоб йому не заважали балачкою їсти). Потім начальник поліції узяв шоколадний мус, і я розповів йому про свою розмову з Ільзе Фройде.
— Ви собі не уявляєте, Шпет, як же має рацію ваша секретарка-унікум! Ця чутка пішла з в'язниці. Директор і наглядачі присягаються, що Колер просто не може бути вбивцею. Дідько його знає, як цього добився той старий шельма. Як тільки в якусь дурницю повірять одні, зразу вірить і решта. Це як лавина. Вона захоплює і несе з собою все більшу й більшу масу, що вірить у дурницю. Спершу в це повірили в самому відділі вбивств. Звісно, вас це не обходить, Шпет, одначе Геррена недолюблюють, і якби раптом виявилося, що арешт Колера — помилка, лейтенантові підлеглі були б на сьомому небі. Щодо решти поліції, то вся вона ставиться до відділу вбивств ревниво, а пожежники й службовці безпеки руху порівняно з поліцією страждають комплексом неповноцінності. І тепер цю лавину просто годі спинити, вона вже докотилася до населення міста, а воно тільки й жде, щоб ми десь дали промах. Насамперед я. І ось вбивця вже обертається на таке собі невинне ягнятко. Навіть більше — він стає популярним, багатьом це вбивство на руку, й уся ота шатія-братія, компанія Колера — члени Ради кантонів, національні, урядові, кантональні та міські радники й узагалі ті, в кого нечисті рукиг всі оті генеральні директори й директори, боси й шефи — вони невдоволені рішучою поведінкою Єммерліна і такою невдачею суддів. Загалом вони не проти, щоб Колера засудили, однак розраховували на умовний вирок чи й на виправдання через неосудність, що не робить неосудним політика. Якби виявилося, що Колер не винен, це був би бальзам на багато чиї рани, Шпет.
Мокк відсунув тарілку й уклав у вуха слуховий апарат.
— Старий Колер дав вам справді дивне доручення. А тепер ще й оці дурні балачки, нібито він не винен, нібито вбивця — отой баламут Бенно... Тільки через те, що колись він добре стріляв. Хоч у нас тут кожен вважає себе снайпером. Але чому б тоді тому лобуряці ховатися? — промовив начальник поліції і почав їсти шоколадний мус. — Не до вподоби це мені. Колерове доручення, чутка про те, нібито він не винен, зникнення Бенно — все це якось між собою пов'язане.
— Шпет ускочив у пастку,— кинув Мокк і заходився щось малювати вугільним олівцем на скатерці. То був пацюк: вже затиснутий у пастці, він усе ще гриз покладене для приманки сало.
На Цельтвег у моєму кабінеті сидів Лінгард.
— Як ви сюди потрапили?! —роздратовано запитав я.
— Не має значення,— кинув Лінгард замість відповіді й показав на стіл. — Звіти.
— Ви теж вважаєте, що Колер не винен? — недовірливо спитав я.
— Ні.
— Мокк каже, що я вскочив у пастку,— мовив я похмуро.
— Це залежатиме від вас,— відповів Лінгард.
Сто п'ятдесят сторінок — списані густо, в телеграфному стилі. Я сподівався знайти в них версії, здогади, невиразну комбінацію припущень, а наштовхнувся на факти. І в кожному випадку називалось конкретне ім'я. Самі звіти можна було оцінювати по-різному, проте ставитися до них я мав обережно.
Наслідки опиту свідків Шенбехлером. Очевидці давали суперечливі свідчення, настільки суперечливі, що доводилося просто дивом дивуватись. Наприклад, кельнерка твердила, нібито Колер вигукнув: "Паскуда!"— тоді як прокурист однієї крамниці, що торгує жіночою білизною,— він тоді сидів за сусіднім столиком ("На мене ще бризнула підлива"),— сказав, що Колерові слова для нього пролунали як "Добридень, друже!" А третій свідок сам бачив, мовляв, як кантональний радник ще потис професорові руку. Один запевняв, що Колер, застреливши Вінтера, зіткнувся з Лінгардом. Поруч — знак запитання і зауваження Лінгарда: "Я там не був". І такі інші суперечливі висловлювання — понад п'ятдесят сторінок. Виходить, жодного об'єктивного свідка. Кожен схильний несвідомо додавати до побаченого щось від себе. Подія, що стається в нього на очах, відбувається одночасно поза ним і в ньому самому. Свідок сприймає цю подію по-своєму, вкарбовує її собі в пам'ять, а пам'ять її перекарбовує. Пам'ять у різних людей відбиває ту саму подію по-різному. Зросла й кількість суперечливих тверджень, оскільки Шенбехлер, на противагу поліції, опитав усіх свідків. І що більше свідків, то більше суперечностей. Понад п'ятдесят сторінок цілком протилежних тверджень! Дійшло навіть до розбіжностей у часі, адже випадок стався рік і дев'ять місяців тому. Людська фантазія мала час деформувати пам'ять; до цього додалося прагнення виставити бажане іза дійсне, похизуватися тощо. Ще добрих п'ятдесят сторінок могли б заповнити свідчення тих, що уявляли себе очевидцями вбивства, хоч насправді ними не були. Проте Шенбехлер провів розслідування на совість.