Колер — не вбивця), яку я мав створити з метою цих пошуків. Щодо решти, то я повинен додержуватись істини. А втім, що таке істина в істині? Я наштовхнувся на підозри й тепер тупцюю довкола них. Що тут правильно? Що перебільшено? Що підтасовано? Що замовчується? У чому я маю сумніватися? У що вірити? Чи стоїть узагалі хоч щось справжнє, певне, безперечне за всіма цими подіями, за цими Колерами, Штайєрманами, Штюссі-Лойпінами, Елен, Бенно, Лінгардами й іншими, що переступили мені дорогу? Чи стоїть щось справжнє, певне, безперечне, реальне за нашим містом, за нашою країною? Хіба все це не опинилось за глухою стіною, безнадійно відгороджене від законів і мотивів, що тримають у напрузі решту світу? Хіба все, що тут живе, любить, споживає, росте, вершить великі справи й длубається у дрібницях, продовжує свій рід і влаштовує своє життя,— хіба все це не ознаки чогось дрімучого, середньоєвропейського, а зрештою, провінційного, нереального? Що ми являємо собою ще? Що ми ще репрезентуємо? Чи лишилася ще хоч крихта глузду, хоч крапля сенсу в речах, про які я пишу? Але відповідь на ці запитання криється, мабуть, у загальному й конкретному, вона вихоплюється, мабуть, із кожної ймовірної людської ситуації і з кожного збігу обставин — зненацька, немов із схованки. Ця відповідь стане вироком нам, а виконання вироку — самою істиною. Я вірю в це. Вірю палко й уперто. Я хочу зберегти в собі рештки людяності не заради уславленого суспільства, в якому злидарюю, не заради оцих ненависних реліктів довкола, а заради справедливості. Для неї я тепер роблю, мушу робити все можливе. (Те, що я оце пишу, звучить пишномовно, врочисто, піднесено, одне слово, свята правда в супроводі органа, але я нічого не викреслюю, нічого не виправляю, бо нащо виправляти, який там стиль, мене посідають не літературні амбіції, а жадоба помсти; а втім, я не п'яний, пане прокуроре, ви не думайте, не п'яний, я тверезий, цілком тверезий, смертельно тверезий.) Отож мені не залишається нічого іншого (за ваше здоров'я, пане прокуроре!), як напиватись, волочитися з повіями, писати, ділитися своїми роздумами, ставити знаки запитання й чекати — чекати, поки з'ясується істина, поки жорстока богиня скине з очей пов'язку (це вже літературщина, аж із душі верне). Але істина з'ясується не в цих записах, вона — не формула, яку можна вивести, її не осягнеш ніякими мовними зусиллями, ніяким нікчемним віршуванням, вона виявляється й дає наслідки тільки в рішучих діях суду, в цьому споконвічному самоутвердженні справедливості. Істина візьме гору тоді, коли я постану нарешті перед почесним доктором Колером віч-на-віч, коли здійсню справедливість і виконаю вирок. Тоді на одну лиш мить, на один удар серця, на блискавичну вічність, на ту дрібку секунди, поки гримітиме постріл, сяйне істина — істина, яка тепер, коли я думаю про неї, здається маревом, чимось не більшим від химерної, страшної казки. Саме такою казкою ввижається мені й мій візит до "справжньої" Моніки Штайєрман — більше сном, ніж дійсністю, більше легендою, ніж фактом.
Моніка Штайєрман, 2. Вілла "Спочинок" стоїть на околиці нашого міста у величезному й такому здичавілому парку, що її вже давно майже не видно, і тільки взимку крізь плетиво крон старих дерев на тлі Вагнерівського пагорба часом невиразно, ледве-ледве прозирає кам'яний мур чи фронтон. Прийоми, що колись відбувалися в "Спочинку", залишилися в пам'яті небагатьох. Дід і батько справжньої Моніки влаштовували свята і ювілеї вже в своїх маєтках на Цугському та Женевському озерах, а в місті вони тільки працювали (обидва все ще вдавали з себе чорноробів промисловості), тоді як їхні жінки, приїжджаючи до міста, зупинялися в "Дольдері", "Бор-ан-Лаку", чи в тому ж таки "Брайтінгергофі". А "Спочинок" помалу ставав легендою. Особливо після того, як одного ранку біля вілли знайшли трьох зломщиків, що приїхали з Німеччини,— геть побиті, жалюгідні, вони лежали перед парковими ворітьми. Поліція не дала тій події ніяких пояснень. У справу втрутився Людевіц. Крім Дафни, яку всі вважали Монікою Штайєрман, у віллі, здавалося, більш ніхто не жив; постачальники мали залишати свої товари в порожньому гаражі біля воріт, однак харчів вони привозили загалом чималенько. Сама Дафна до вілли нікого не запрошувала — вона мала ще й розкішну квартиру на Аврораштрассе. Перед тим, як їхати на Вагнерівський узвіз, я двічі приклався до пляшки "Тройпеля". Погода знов перемінилась, озеро здавалося просто калюжкою — так близько був другий берег. Четверта година дня. Перед ворітьми я зупинився й поставив машину правими колесами на тротуарі. Ворота виявились незамкнені. Невпевнено ступаючи— "Тройпель" ще не вивітрився,— я ввійшов до парку. Посилана гравієм доріжка вела вгору, раз у раз траплялися дерев'яні східці, проте підйом був зовсім не такий крутий, як я сподівався — адже тут як-не-як "узвіз". Парк був занедбаний, доріжки не розчищені, водограї пообростали мохом, між ними справжні джунглі, і кругом усе заставлене гномиками — безліччю гномиків.
Вони стояли повсюди не по одному, а цілими гуртами, цілими юрбами — білобороді, рожевощокі, усміхнені, з безглуздим, ідіотським виразом на обличчях, навіть сиділи на деревах, повмощувавшись на гілках, мов птахи; далі почали траплятися більші гноми, похмуріші, ба й сердитіші, були поміж них і гноми —хи — ще більші, ніж гноми-чоловіки, лиховісні карлиці з величезними головами. У мене склалося таке враження, ніби вони вистежували мене, оточували, і я йшов усе швидше й швидше, поки на одному крутому повороті за могутнім старим ясенем мене зненацька схопили. Здавалося, мене кинули на камінь, і я не встиг навіть помітити, хто ж то мене так штовхнув, а потім повернув в інший бік,— очевидно, то був якийсь охоронець; після цього решту шляху до вілли мене більше несли, ніж вели. У дверях стояв ще один охоронець — такий здоровенний, що, здавалося, заступив собою весь прохід. Він прийняв мене й повів, підштовхуючи, всередину — спершу через передпокій, далі через залу з каміном, у якому потріскував вогонь — там неначе горіло ціле товстелезне дерево, й нарешті я опинився в такому собі салоні чи, коли хочете, скоріше в кабінеті. Тут мене відпустили, і я впав у шкіряне крісло. Немов оглушений, підвів очі. Руки й плечі боліли. Охоронці сиділи навпроти в масивних шкіряних кріслах. Обидва голомозі. Обличчя — ніби з глини. Вузькоокі, вилиці як кулаки. Одягнені охайно — темно-сині костюми з чистого шовку, так наче надворі середина літа, білі шовкові краватки; проте взуті все ж таки в черевики, в яких вони ступали, немов штангісти. Охоронці справляли враження велетів, хоч на зріст були, власне, й не дуже великі. Я кивнув їм головою. На обличчі ні в того, ні в того не здригнулася жодна риса. Я роззирнувся. На обшитих панелями стінах висіли й були приклеєні фотографії — так багато, що майже всі бурі панелі були, по суті, покриті цими фотошпалерами. І раптом із тим дивним жахом, без якого не буває жодного відкриття, я збагнув, що на всіх знімках та сама людина — доктор Бенно,— і аж тоді побачив у стіні навпроти загратованих вікон нішу, а в ній непристойний шедевр скульптора Мокка — "фальшиву" Моніку Штайєрман, тільки тепер уже в бронзі; постать була гола й підтримувала, мовби важкі тягарі, свої перса. І щойно я помітив її, як навпроти відчинилися двостулкові двері і третій охоронець — такий самий голомозий, але ще могутніший, у ще лискучішому шовковому костюмі, ніж ті двоє в кріслах,— уніс на руках якесь зморщене, скарлючене створіння, завбільшки з чотирирічну дитину. Невеличке калікувате тільце було вбране в якусь чудернацьку чорну сукенку з глибоким викотом, на якій зблискував сапфір.