Вона простягла мені чек. Я взяв папірця, згорнув його й промовив:
— Ваш батько — великодушний чоловік.
— Для нього дуже важливо, щоб ви виконали це доручення,— відповіла Елен.
— Я докладу зусиль.
Чек я сховав до гаманця. Ми сиділи й мовчали. Елен уже не всміхалася. Я відчував, що вона хоче щось сказати.
— Пане Шпет,— озвалась нарешті вона нерішуче,— я добре розумію, що доручення, за яке ви взялися, дивне.
— Так, воно досить дивне.
— Пан Фердер теж такої думки.
— Не маю сумніву.
— І все ж його треба виконати! —твердо, майже різко заявила вона.
— Чому? — запитав я.
Елен благально подивилася мені в очі.
— Пане Шпет, мене пускають до тата лише один раз на місяць. Тоді він каже, що мені робити. Справи його заплутані, але в нього дивовижна здатність тримати все в полі зору. Він дає вказівки, я їх виконую. Він батько, я — дочка. Ви ж бо розумієте, я його слухаюсь.
— Звичайно.
І тут Елен скипіла. Гнів її був щирий.
— Батьків секретар і адвокат хочуть оголосити його недієздатним і передати під опіку,— призналася вона. — Як вони кажуть, на мою ж таки користь. Але я добре знаю, батько не душевнохворий. А тут оце доручення, за яке ви взялися... Для батькового секретаря це ще один доказ. Він твердить, що доручення безглузде. Але я певна, воно не безглузде!
Ми знову хвилю помовчали.
— Хоч для мене воно й незрозуміле,— тихо додала Елен.
— Фройляйн Колер,— промовив я,— у дорученні розслідувати вбивство професора Вінтера — це якщо припустити, що ваш батько не вбивця,— для адвоката був би юридичний глузд лиш тоді, якби ваш батько не вбивав. Але таке припущення неможливе. Отже, доручення справді позбавлене глузду. З погляду юриспруденції. Однак це не означає, що воно позбавлене глузду і з погляду науки.
Елен вражено подивилась на мене.
— Як це зрозуміти, пане Шпет?
— Я тут трохи роззирнувся в кабінеті, фройляйн Колер... Ваш батько любив свій більярд, свої книжки з природничих наук...
— Тільке це,— впевнено мовила вона.
— От-от...
— Саме тому він і не здатний на вбивство,— перебила вона мене. — Батька, мабуть, у якийсь жахливий спосіб примусили піти на нього.
Я мовчав. Я відчував, що вистрілювати тут, як із гармати, правдою було б неввічливо. Її батько вбив людину через те, що не любив нічого, крім свого
більярду та досліджень із природничих наук. Але цієї неймовірної, цієї безглуздої правди я не міг сказати Елен. Розмова про моє видіння втратила сенс; то була інтуїція, здогад, а не факт, який можна довести. Тому я обережно промовив:
— Я не знаю, фройляйн Колер, за що вашого батька засудили конкретно. Я маю на увазі дещо інше. Те, що пояснює не його вчинок, а завдання, яке він переді мною ставить. Ваш батько має намір дослідити можливе. Це, як він стверджує, його наукова мета. І я повинен суворо її дотримуватись.
— У це не повірить жодна душа! —збуджено вигукнула Елен.
Я заперечив:
— У це маю вірити я. Адже я взявся виконувати доручення. Для мене воно — гра, яку може дозволити собі ваш батько. Інші люди держать бігових рисаків. Як юристові гра вашого батька мені здається надзвичайно захоплюючою.
Елен замислилась.
— Я певна,— нарешті промовила вона нерішуче,— ви знайдете справжнього злочинця — людину, що примусила тата вбити. Я в тата вірю.
її слова боляче вразили мене. Я б залюбки допоміг їй, але був безсилий.
— Фройляйн Колер,— відповів я,— я буду з вами відвертий. Я не вірю в те, що знайду таку людину. З тієї простої причини, що такої людини немає взагалі. Ваш батько не той чоловік, якого можна примусити.
— Ви дуже відверті зі мною,— тихо промовила Елен.
— Я хочу, щоб ви мені довіряли.
Вона втупилася в мене — пильним, похмурим поглядом. Я не відвів очей.
— Я вам довіряю,— відповіла зрештою вона.
— Я зможу допомогти вам тільки тоді, коли ви облишите будь-які надії,— сказав я. — Ваш батько вбивця. І ви не збагнете його доти, доки ваші пошуки триватимуть в облудному напрямку. Причину батькового злочину треба шукати в ньому самому, а не в комусь іншому. Не завдавайте більше собі клопоту його дорученням. Тепер це моя справа.
Я встав. Елен підвелася також.
— Чому ви взялися за це доручення? — запитала вона.
— Я не хочу, щоб ви мали про мене хибне уявлення. Мені потрібні гроші, фройляйн Колер. Ваш батько вбачає у цьому дорученні якусь наукову цінність. А для мене воно лиш нагода налагодити свою практику. Але у вас це доручення не повинне викликати марних надій.
— Розумію,— мовила вона.
— Я не можу дозволити собі діяти інакше, ніж оце дію. Я мушу виконувати бажання вашого батька. Та ви повинні знати, кому довіряєте.
— Саме ви мені й допоможете,— сказала Елен і простягла руку. — Я рада, що познайомилася з вами.
Біля парку мене чекав у "порше" Лінгард. Він сидів, однак, не за кермом, а на сидінні поруч, так само курив і мав неуважний, задумливий вигляд.
— Усе гаразд,— сказав я. — Я прийняв пропозицію.
— І чек?
— І чек.
— Прекрасно,— кинув Лінгард.
Я сів за кермо. Лінгард запропонував мені сигарету, підніс вогонь. Я затягнувся, провів обома руками по керму, думаючи про Елен і відчуваючи себе щасливим. Майбутнє мене тішило.
— То як? — запитав Лінгард.
Я все ще міркував і не запускав двигун.
, — Є тільки один варіант,— нарешті відповів я. — Для нас Колер уже не вбивця. Тепер ми мусимо грати разом із ним.
— Згода. "
— Допитайте ще раз свідків,— провадив я. — Покопайтеся в минулому Вінтера. Знайомі, вороги...
— Ми вже взялися за доктора Бенно,— відповів Лінгард.
— За Гайнца-Олімпійця? — здивувався я.
— Вінтер товаришував із ним,— пояснив Лінгард. — І за Моніку Штайєрман.
Моніка Штайєрман була єдина спадкоємиця "Допоміжних підприємств
Трег АГ".
— Навіщо?
— Бенно дружить із нею.
— Цю нам краще не чіпати,— замислено промовив я.
— О'кей,— кинув Лінгард.
Тут щось було не те.
— Дивно,— мовив я.
— Що саме?
— Колер порадив мені звернутися до вас.
— Збіг обставин,— відказав Лінгард.
Я ввімкнув мотор і обережно рушив. Доти за кермом "порше" я ще ніколи не сидів. На залізничному мосту Лінгард запитав:
— А ви знаєте Моніку Штайєрман, Шпет?
— Бачив усього один раз.
— Дивно,— мовив Лінгард.
У Талаккері він вийшов з машини, і я помчав за місто. Куди очі бачили. Просто в осінь. Елен Колер тепер заступив образ Моніки Штайєрман, і я марно намагався його позбутись.