— Фройляйн Елен Колер... — нарешті пробелькотів я, потім церемонно встав і похитнувся, проте на ногах усе ж таки встояв. — Фройляйн Елен Колер, я хочу тільки зробити вам одну заяву. Атож, зробити заяву, саме це я й хотів сказати. Я зустрів вас із вашим бахуром — спокійно, шановні дами! — я зустрів вас, Елен Колер, із вашим бахуром Штюссі-Лойпіном. Це правда. Я запитав вас, чи були ви, стюардеса, в день убивства на службі, а саме: чи летіли ви в тому літаку, яким англійський міністр повертався на свій задрипаний острів. Так, так, так. Відповідь ви дали мені ствердну. А тепер, Елен Колер, я хочу кинути — атож, не сказати, а кинути вам в очі найголовніше: у міністровому пальті був револьвер! І ви забрали той револьвер собі, адже стюардесі зробити це нічого не варто. То була зброя вашого любого татуся — зброя, якою він вчинив убивство і якої так і не знайшли. Ви про це добре знаєте. Ви співучасниця вбивства, Елен Колер. Ви не тільки дочка вбивці, а й сама вбивця. Ви мені осоружні, Елен Колер, я не можу більше стояти поруч із вами! Від вас тхне вбивством, як і від вашого паскудного батька,— не тільки горілкою та розпустою, як від мене. Щоб ви живцем згнили, щоб у вашу дорогоцінну матку вкинувся рак, бо якщо ви приведете на світ виплодка Штюссі-Лойпіна, то цьому світові буде хана — надто він тендітний, щоб витримати такого монстра! А мені цього світу, хай він і грішний, було б дуже шкода — хоча б через оцих чарівних дівчаток, до яких вам іще далеко-пре дале ко, шановна фройляйн Колер! Бо вони заробляють свій хліб чесно, а не злочинним шляхом, любонько моя! А тепер зробіть ласку, катайте звідси! Забирайтесь геть! А то ваш знаменитий адвокат, мабуть, ніяк не діждеться вас у ліжку!
Елен пішла. Що було потім, я вже погано пригадую. Певно, я впав, принаймні до тями прийшов, коли вже лежав носом у підлогу; столик, як видно, перекинувся, "Вільямін" із пляшки весь витік (це я добре пам'ятаю), якийсь тип в окулярах і дуже розумний на вигляд поскаржився, підпливла господиня кафе, справжня звідниця, Лаккі — благородний усе ж таки чоловік! — повів мене до вбиральні, мені раптом чогось не сподобались його вусики, я дав волю рукам, а він колись захоплювався боксом, не обійшлося без крові, я опинився головою в пісуарі, відчуття досить неприємне, насамперед через те, що на ньому був трафарет — завбільшки як кулак символ, немов у поганому фільмі, а тоді раптом з'явилася поліція — вахмістр Штубер і з ним іще двоє. Мене на кілька годин затримали. Допит, протокол і т. ін.
Р. Б. Мушу визнати, що спроба змалювати мою першу зустріч з Елен не вдалася з технічного боку. Це я розповів про свою останню зустріч із нею.Тому надалі слід бути обачним. Коли пишеш у хмільному чаду, стиль треба вибирати особливо обережно. Речення мають бути короткі. До підрядних удаватися небезпечно. Синтаксис призводить до плутанини. І ні на мить не можна забувати про розв'язку (щойно я одержав від Колера ще одну листівку — цього разу з Ріо-де-Жанейро; шле щирі вітання, пише, що звідти полетить до Сан-Франціс-ко, далі на Гавані, потім на Самоа, отож час я ще маю). О, до мене ж приходив начальник кантональної поліції! Візит був важливий. Що-що, а це мені ясно. То, мабуть, після того візиту я так і прохмелився. Доказів я поки що не маю, але все ж підозрюю, що начальник поліції про мій намір здогадується. Це була б трагедія. Щоправда, проти цієї підозри свідчить те, що він не забрав у мене револьвер. А з'явився начальник поліції зовсім несподівано, десь близько десятої години, через два дні після отого нещасливого випадку в кафе. Сніг на вулиці танув, під ногами чвакало сіре місиво. І раптом бачу — стоїть у мене в мансарді. Внизу сектанти саме радісно виводили: "Ударить грім — вогонь і тлінь на землю упаде. Стрічай нас, господи, амінь, твій судний день гряде!" Вигляд начальник поліції мав трохи стурбований. Він збентежено глянув на стіл, де лежали мої посписувані кривульками папери, й пробурмотів:
— Ви що, надумали стати ще й письменником?
— А чом би й ні, пане начальнику поліції! — відповів я. — Коли маєш що повідати...
— Це схоже на погрозу.
— Розумійте як хочете.
Тримаючи під пахвою пляшку, він роззирнувся. На канапі лежала, на жаль, якась дівчина, я її не знав. Вона просто прийшла зі мною звечора — можливо, подаруночок Лаккі, — тоді, мабуть, роздяглася й лягла собі, маючи фальшиве уявлення про професійну етику (ділова атмосфера, що панує в нашій країні, дає про себе знати скрізь). Мені було зовсім не до неї, я розклав папери і з головою поринув у роботу.
— Одягайся! — наказав начальник поліції. — А то ще застудишся. До того ж я маю розмову до адвоката.
Він поставив на стіл пляшку.
— Коньяк "Аде". Рідкісна марка. Один товариш надіслав із Західної Швейцарії. Давайте покуштуємо. Знайдіть дві склянки. Ця сьогодні вже не питиме.
— Звичайно, пане начальнику,— озвалася дівчина.
— Іди додому. Твій робочий день закінчився.
— Звичайно, пане начальнику.
Дівчина вже майже одяглася. Він спокійно зміряв її поглядом.
— Добраніч.
— Добраніч, пане начальнику!
Дівчина пішла. Чути було, як вона поквапно спускалася сходами.
— Ви її знаєте? — спитав я.
— Знаю.
На нижньому поверсі сектанти все ще співали хорал про кінець світу: "Як ніччю сонце спалахне й розверзнеться земля, Всевишній браму розчахне й покличе нас здаля".
Начальник поліції налив.
— За ваше здоров'я!
— За ваше здоров'я!
— У вас є револьвер? — спитав він потім.
Заперечувати не було рації. Я дістав із шухляди письмового столу свій револьвер. Гість оглянув його й повернув мені.
— Ви й досі вважаєте, що Колер винен?
— А ви хіба так не вважаєте?
— Можливо,— відказав він і сів на канапу.
— Тоді чого ж ви здаєте гру? — запитав я.
Він подивився на мене.
— А ви ще хочете її виграти?
— По-своєму.
Начальник поліції перевів погляд на револьвер. Я тримав його в доброму стані.
— Діло ваше,— сказав він і знов налив коньяк. —То як вам "Аде"?
— Грандіозно!
— Я залишу вам цю пляшку.
— Дуже мило з вашого боку.
Знизу тепер долинала чи то проповідь, чи то молитва.
— Послухайте, Шпет,— промовив гість,— ви опинилися в досить скрутному становищі. Не хочу сказати нічого проти шановного пана Лаккі, ані проти отого нещасного дівчати, яке оце пішло звідси. В тому, що таке трапляється, винні головним чином не ці двоє. Але те, як далеко ви зайдете в ролі адвоката повій,— уже з іншої опери. Скоро за вас муситиме взятись наглядова комісія, і ви це, гадаю, розумієте. Комісія не має нічого проти адвоката з побутових питань, який щось заробляє. Однак до такого, який нічого не заробляє, у неї чималі претензії. Тут уже повстає професійна честь.