Часто егоїзм окремих осіб змінюється однаково неприємним і ницим егоїзмом партії, групи, табору. Треба вміти програвати з честю і гідно оцінювати позитивні якості супротивника.
Пригадую, діти гралися в "подвійний бік". З одного боку лишалося троє, з другого — тільки один. І тут сталася незвичайна річ: він вибив усю трійцю. М'ячик сам якось до нього відскакував, а ті розгубились і зовсім не захищалися.
Пролунали оплески. Кричали "браво" й вітали і переможці, і переможені, і свої, і противники, раділи всі. На очі мені навернулися сльози зворушення, і я не соромлюся цих сліз.
Так і має бути! Не ревнощі, не роздратування і скарги, не хвастощі й приниження противника, а лицарське усвідомлення своєї і його гідності, горда віра, незважаючи на поразку, в свої сили, переконання, що рівний змагається з рівним, повага до людини.
Багато що стало кращим. Пам'ятаю лихі прокляті часи бандитських бійок і кидання камінням. Багато бійок пере-бачив я на своєму віку. Під впливом спортивних ігор навіть бійки стали шляхетнішими.
Коли я бачу, що б'ються двоє хлопчаків однакової сили, я не перериваю, а дивлюся разом з усіма.
Краще почекати, адже якщо зразу втрутитися, запеклість наростає.
Бійка рідко виникає випадково, часто вибуху передує тривала взаємна образа. Звичайно, трапляються такі діти, які охоче штурхнули б або вдарили меншого чи слабшого, та це я суворо забороняю, та й товариші не допустять. Я знаю, навіть забіяці й злюці бійка не до смаку, якщо він знає, що йому перепаде.
Так от раніше билися так, щоб якомога більше дошкулити, тепер — тільки щоб здолати суперника. Це вже схоже на спортивні змагання.
Кінчаючи цей коротенький розділ, я дам вам важливе правило:
"Не треба соромитися гратись. Дитячих ігор не існує".
Даремно дорослі говорять, а задаваки за ними повторюють:
"Такий великий, а грається як маленький. Така велика, а грається ще в ляльки".
Важливо не те, в що гратись, а як і що при цьому думати й відчувати. Можна розумно гратися в ляльки й примітивно грати в шахи. Можна цікаво і з великою фантазією гратися в пожежу чи в поїзда, в полювання чи в індіанців і безглуздо читати книжки.
Я знав хлопчика, який не лише читав, а й сам писав гарні вірші та оповідання, а улюбленою його забавкою були солдатики: він мав цілі полки різних родів військ різних країн, і він розставляв їх на столі, підвіконні, на підлозі, стільцях і малював карти і плани.
Не соромно гратися з дівчатками і з молодшими.
Я помітив, що діти не завжди охоче розповідають про свої ігри й соромляться, якщо дррослий їх чує: бояться, аби не кепкував, тому що не вміють захищати своїх юних мрій.
Я не кажу: "Грайтесь у те й те. Грайтеся з тими, а не з цими".
Для гри потрібен надійний товариш і натхнення, а отже, свобода.
БАГАТИЙ — БІДНИЙ
Є люди, які думають, що діти не повинні нічого знати про гроші й що гроші їм не потрібні: "Підростуть, самі взнають" і "живуть у батьків на всьому готовому, а на свої гроші купують непотрібні речі й тільки розбещуються".
Звичайно, гроші дають час від часу як нагороду, коли батько чи мати в гарному настрої. Дуже рідко батьки призначають певну щотижневу суму й кажуть:
"Купуй що хочеш".
І лише один батько давав щотижня по п'ятдесят грошів. Він сказав:
— Навіть якщо ти не слухатимешся чи принесеш із школи погану оцінку, все одно будеш одержувати по п'ятдесят грошів на різні свої витрати. Я хочу, щоб ти навчився розумно витрачати гроші.
Атож: треба вміти не лише заробляти, а й витрачати.
Я знав таких: назбирається, і мають витратити на якусь дурницю. Навіть ще в борг візьмуть і не подумають віддати. І буває старший — легковажний, а завбачливий якраз молодший.
Я цілих десять років завідую позичковою касою, і якщо виявиться, що діти хочуть читати наукові книжки, напишу книжку про те, хто і як бере в борг, як віддає і на що витрачає — чи ж заощаджує, збирає, щоб купити собі щось, що дорого коштує, наприклад: ковзани, годинник, велосипед, чи на подарунок татові або мамі.
Я знав хлопчика, який півроку збирав гроші на футбольний м'яч і бутси, а потім віддав свої дванадцять злотих матері, яка захворіла.
Багато горя доводиться зазнати бідним у школі, адже навіть безплатні школи дорого коштують.
Добре учневі, якому батьки на початку навчального року купують усе необхідне: книжки й зошити, спортивні черевики, портфель і справно платять внески.
Неприємно просити, коли в батьків немає грошей.
Одні видирають із зошита аркуші, а брудний зошит викидають, і ніхто навіть і не знає; йому й діла немає, що загубив олівця. А інший пише маленькими літерами, щоб на довше вистачило.
В одних дітей є своя кімната, чи принаймні столик з шухлядою, який замикається на ключ, або полиця. Ті можуть спокійно робити уроки. А інші задубілою рукою при тьмяній лампі на кривому столі пишуть поганим пером і блідим чорнилом на дешевому папері.
Не кожен снідає перед тим, як іти до школи. Може, він навіть і не відчуває голоду, звик, тільки якийсь стомлений, сонний і голова болить.
Іноді в одного є все, а вчиться він неохоче, а інший і хоче вчитись, та батьки кажуть, що годі, пора на життя заробляти.
Я довго вважав, що кожному учневі хочеться подорослішати, і лише недавно пересвідчився, що це не так. А якщо діти хочуть вирости, то для того, щоб заробляти й допомагати батькам, "щоб мама не бідкалась".
Кажуть: бідняк, бідний, убогий, незаможний, заможний, багатій, магнат.
Різні бувають ступені достатку й злигоднів. А можна ще й інакше ділити людей: на тих, у кого є стільки, скільки треба, і тих, хто витрачає більше, ніж заробляє.
Батько мало заробляє — до десяти злотих на день,— сім'я живе спокійно, а можна витрачати по п'ятдесят злотих на одних дітей, і однаково вони будуть нещасними. Бідні батьки'можуть бути веселими й говорити про приємні речі, а заможні — нервовими, дратівливими, сердитими, заклопотаними.
Точнісінько так, коли один задовольняється п'ятьма грошами на цукерку або зрідка у кіно піти, а комусь і злотого мало, і він усе думає, де б іще добути?
Можливо, тому дорослі не завжди охоче пояснюють, шо вважають це надто важким — діти, мовляв, не зрозуміють.