Правда Кобзаря

Сторінка 53 з 55

Барка Василь

Гоголь, якого так глибоко шанував поет, дає ключ до зрозуміння загадки:

"Натяк на Божественний небесний рай заключа-ється в мистецтві — через те одне воно вище за все".

Відсвіт небесної радости скрізь навкрут знаходив поет і приносив його в свої ясні, як найчистіше срібло, поезії, повні славлення для імени Предвічного Бога.

Творилося, росло, цвіло, І процвітало, і на небо Хвалу Творителю несло.

*

Ясний світ животворящий ... Ніхто в нас не проспівав такого просвітленого і смиренного, правдивого і гарного, як польовий квіт, славлення світотвору, в добрій злагоді його, затишного і спорідненого з душею, — як в оцих віршах:

Світає, Край неба палає, Соловейко в темнім гаї Сонце зустрічає. Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Між ярами над ставами Верби зеленіють. Сади рясні похилились, Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем. І все то те, вся країна, Повита красою, Зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає ... І нема тому почину, І краю немає!

Через весь "Кобзар" переходить відбиток неземного — в земному житті, знак неба — в природі, Божого світла, як милости — в людській добрості і любові.

Там будем жить, людей любить, Святого Господа хвалить.

Ми восени таки похожі

Хоч капельку на образ Божий ...

*

Смирітеся, молітесь Богу...

Все зосередження людського життя з правдою і чистими радостями його — в сім'ї, в родинному крузі, в хаті, довкола якої кругами чудесних явищ розгортається великосвіт.

Скрізь в "Кобзарі" — нерозривний зв'язок ро-диного життя з Божою силою; скрізь — молитви вдячности або благання.

І досі сниться: під горою, Між вербами та над водою, Біленька хаточка. Сидить Неначе й досі сивий дід Коло хатиночки і бавить Хорошее та кучеряве Своє маленькеє внуча, І досі сниться: вийшла з хати Веселая, сміючись, мати Цілує діда і дитя,

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається і стиха

Промовить нишком: Де ж те лихо?

Печалі тії й вороги?

І нищечком старий читає. Перехрестившись, "Отче наш". Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне. День погас. І все почило. Сивий в хату Й собі пішов одпочивати.

В старочаских наших поетів немає такого, як в Шевченка, "культу" дітей — дару небесного.

Дивися: рай кругом тебе, І діти, як квіти...

Он дивіться: у садочок Вийшли погуляти — Удвох собі походжають, Мов ті голуб'ята.

Там коло тополі

Стали собі та й дивляться

Одне на другого.

Отак ангели святії

Дивляться на Бога,

Як вони одне на друге.

Сам Бог розмовляє Непорочними устами.

Ох, діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать.

В поезіях, присвячених дітям і материнству, є передвісний відгомін якоїсь нової доби: в мирі і спокої після всіх огненних злигод з війнами і революціями.

Свої найлюбіші вірші, ніби гірлянди чистих криків, Шевченко поклав до стіп матері-селянки. Мабуть, ніколи ще не звучали віршовані рядки так по-братерському, оббризкані сльозами жалю і співчуття, як в "Кобзарі": книзі, що значною частиною становить оспівування материнства в його непорочному образі і святості.

Це — в широких поемах: "Марії", "Неофітах", "Наймичці", "Катерині" та інших, як і в менших віршах; постать матері піднесена на височину недосяжну і оповита ореолом вже не з тутешнього світла, але від сонця світів інших. Приближена до Богоматері.

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла.

В тому ж вірші виспівано все неізреченне почуття материнське, що небо прихиляє.

У нашім раї на землі Нічого кращого немає, Як тая мати молодая З своїм дитяточком малим.

Тепер їй любо, любо жити. Вона серед ночі встає, І стереже добро своє, І дожидає того світу, Щоб знов на нього надивитись, Наговоритись. — Це моє! Моє! — І дивиться на його, І молиться за його Богу...

Шевченко — співець людей між людьми, добросердних і прощаючих, щирих і негордих, без ненависти ні до кого; співець вселюдської братерсько-сти, і для нього кожен, хто опинився в біді, є свій чоловік і брат, який потребує помочі. Відомий історик і етнограф Афанасьїв-Чужбинский засвідчив про такий випадок: Шевченко під час пожежі кинувся рятувати з огню майно єврейської родини; трудився разом з нею, коли перехожі стояли осторонь. Наприкінці він звернувся до тих людей з докором, кажучи їм, що в час біди всі люди — брати одні одним і повинні взаємно допомогати.

Немає в Шевченка ширення ненависти з причин різниці національної чи конфесійної, маєткової або КЛАСОВОЇ, — є тільки гнів на тих, котрі коять зло і кривду, насильство і розор, муку і морд над людьми. Ті "злі люди" дістають кару в "Кобзарі", незалежно від їх приналежности: українці, як і всі. Найгостріші і найпретирливіші слова сказані про своїх, землячків з кокардами, і про царів.

А все ж не малгонки-викриття і огненні картання становлять першу цінність в "Кобзарі" — становлять другу, після вславлення серця, "добром налитого", яке "ввік не прохолоне", і вславлення його здобутку в житті, супроти лютости, злиднів і неправди.

Велику духовну сферу життя, багату любов'ю, терпінням і смиренною радістю: той "тихий рай", "сердечний рай" на землі, що з'являє Христове Царство, будуване в самих людських душах, оспівав Шевченко таким надхненшгм і замилуваним віршем, як мало хто в століттях.

Данте зображував це Царство в посмертності, в горніх височинах: з увінчаннями праведности, для життя вічного.

Але в тутешньому житті здобуток душі для Царства, на її хресній дорозі, став найкращою темою "Кобзаря", в чисельних прикладах, як жити по-людському і по-Божому.

Передусім, зображено праведне терпіння матері, від якого всі мусять вчитися.

А ти,

Великомученице! Села Минаєш, плачучи, вночі. І полем, степом ідучи Свого ти сина закриваєш.

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята. Старці тебе цураються, Мов тії прокази.

І любитимеш небого, Поки не загинеш Межи псами на морозі. Де-небудь під тином.

Поет згадує про безталання своєї покійної матері-кріпачки, коли навідується додому: як вона вночі "на свічку Богу заробляла, поклони тяжкії б'ючи"., молила за добру долю дитині.

На відміну від Дантового твору, де пекло, чистилище і рай зображені роздільно, "Кобзар" розкриває все в одному з'явленні: в вигляді і стані людського життя на юдолі земній, зрушеного з доброго ладу. Той лад, ніби соняшна система всіх цінностей, передусім моральних, зруйновано злобними могутностями царів з їх зброєдержцями. Через те люди мучатсься.