Другий після Леніна головар жовтневої революції, Троцький чинив моторошні переступи проти людяности в 1918-1921 роках. Але згодом його глибокий і гострий розум привів до незамиримої опозиції проти сталінщини, зокрема у відношенні до неросійських народів.
Він писав:
"Питання про долю України поставлено на весь зріст. Потрібне ясне і чітке гасло, що відповідає новій ситуації. Я думаю, що цим гаслом може бути в наш час тільки: Соборна вільна й самостійна робітничо-селянська Радянська Україна".
Хоч він зоставався при збанкротованій ідеї ра-дяшцини, але, бувши сміливим аналітиком, знаходив нову перспективу для відношення між народами:
"Відокремлення України означало б не послаблення зв'язків з трудящими масами Великороси, а лише послаблення тоталітарного режиму, який душить Великоросію, як і всі інші народи Союзу."
Якщо в роки громадянської війни Троцький грозив новородженим незалежним республікам неро-сіян, що просурганить через них "огненний коток, від якого земля здригнеться", і задушив їхню волю в огні, то потім, в останні роки життя, на закордонні, він проголошує відновлення тих республік, незалежних від Росії, застерігаючи для них радянський і трудовий характер влади. Він почасти наближається до ідеї Герцена: про співдружність цілковито вільних країн, і в дечому, зовсім формально, до програми кирило-методіївського братства: про спілку вільних і непідлеглих народів. Але обмежує її територією теперішнього СРСР і реформованою ра-дянщиною.
Так життя змусило розумного, хоч затятого колись, ворога самостійних держав неросійських народів поклонитися їх правді, нехай і частково визнаній, в хибних уявленнях про устрій.
Він збагнув річ, неприступну для всіх російських шовіністів: що коли Україна як держава повністю визволиться і, ставши самостійною і цілковито незалежною, приступить до нового об'єднання (для Троцького таки в радянському стилі), "на умовах, які воиа сама б знайшла сприятливими", то це в свою чергу передбачає — і в цьому суть справи! — рееолюг(ійне відродження самої Росії, себто очищення від тоталітаризму та імперщини, звільнення від модерного чінгісханства.
Незмірна і гіркуща біда для Росії, при гордовитому і ворожому ставленні її політиків до неросійської свободи, полягає в тому, що країна при цьому сама зостається в мерзенній неволі державно-політичного поганства і в ньому простує, як до прірви, до історичної катастрофи з непоправними наслідками.
Чого не хотіла бачити еліта царщини і завела в криваву прірву, — те зневажають верходійники комуністичного імперства.
Змарнували декілька нагод революційно перебудувати відносини між народами: в наближенні до Кобзаревих заповітів братерства.
"СОНЦЕ ПРАВДИ"
Поет передбачав, що Україну спіткає система, при якій деспоти один по одному виростають, "уповаючи" на свій корінь, вже гнилий і червивий.
Слова Кобзаря справдилися: якраз на політичному поганстві з культом "своєї" влади супроти вічних моральних основ, — влади, що поривається до світової зверхности в образі тоталітарного режиму.
Його провідники, засліплені "успіхами" в необмеженому пануванні над народами, не бачать свого приречення.
Минуть. Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають ...
І дим хмарою заступить Сонце перед вами ...
Та й засудять, і премудрих Немудрі осудять.
То — візія майбутнього розсуду між гордістю дворянства, а після нього комуністичних панів чи "Нового класу" (за висловом Джіласа в його славетній книзі про клясовість комунізму), як повновладної сторони, а напроти неї — мудрістю народною: кріпаків колишніх і теперішніх, в колгоспній недолі.
Ідеал поета: правда отих мудрих людей, що знаходять і бережуть її, вонгі — її подвижники, і такими повинні бути всі люди, без винятку, бо в тому подвижництві криється людський сенс життя.
Цей висновок в "Кобзарі" на цілий вік попереджує філософію Альберта Камю, остаточно зфор-мовану серед обставин західньої Европи після падіння нацизму в руїнах II світової війни.
Часом і тепер чути нарікання декотрих визначних авторів на "порожнечу", але то переважно — вираз особистої розчарованости. Для сучасного покоління Захід, за довгі століття, наскарбував багатство духовної творчости, повної правд. Хто любить їх і шукає, тому відкриваються побудови з невмирущими цінностями. Вже годі говорити про саму ниву життя, в якому джерела правди б'ють повсюди. Також світучий духовний космос Божих істин приступний кожному шукачеві без винятку. Ці дійсні правди дають зміст для душевного життя і наповнюють його сферу. Лихо в тім, що втрачаємо любов до них і бажання їх шукати; губимо або просто руйнуємо поняття про їх цінність, як осиовну цінність людського життя на світі. Заміняємо їх "ідеологіями" з "ізмами", після чергового розчарування в яких нарікаємо на порожнечу, бо самі маємо в той час порожнє серце, спотворивши і поранивши його в нетрах ідеологічно-системних оман. Зневірений в розчарованих екзистенціялістах,
Камю прийшов до висновку: всі здобутки культури втрачають ціну без моральних правд.
Між іншим, тут близько до розгадки, чому такий здобуток радянщини, як соцреалізм в літературі і мистецтві, є порожній і безплідний на верхів'ях творчости. Згадаймо слова Достоевського: про його любов до "реалізму в мистецтві" і незадоволення, бо якраз тоді в мистецтві бракувало ".морального центру".
Без нього, заміненого політичною "кудивітервіє-вщиною", залежною від погоди в Кремлі, соцреалізм становить пустоцвіт з безліччю сірих наростів, званих "досягненнями" радянського письменства. Ними в тому письменстві скалічено і задушено моральний сенс творчости. Во при світлі моральних правд розкривався осуд всього насильства в режимі, що позбавив життя першої вартости його.
В той час француз Камю вибрав на завінчання своєї філософії — висновок про посвяту людини в охороні правди, свободи і справедливости, ствердивши, як найвищу цінність життя, цю споконвічну чесноту, так строго бережену в народі.
Загальновідомо: "мужицька правда колюча, а панська на всі боки гнуча". І віддавна так — люди з глибин народного життя воліли вмерти, ніж служити неправді.