Українці з росіянами можуть і повинні бути в братерській згоді, найкращому сусідстві і взаємодопомозі — для повалення комуністичного бусурмен ства.
Але жоден з українців не має права відступати честь, історичну долю і свободу своєї вітчизни на поталу імперщині росіян.
Чи можуть братами бути народи, мордуючи один одного як сини ночі, діти злоби і обману, заздрости і лукавства, принесених безмірно з Росії в слов'янські землі?
Хто силується виставити смертні кривди ознаками дружби, той лакействує перед людоморами.
Шевченко ніколи не кривив ні думкою, ні словом; бачивши неправду, прямо вказував на неї. Часом змовчував. Але гадюку не звав рибою ніколи. В строгій чесності — найперша прикмета його характеру, на відміну від сьогоднішніх піїтів, що з шкіри пнуться, вславляючи кожного вирода на червоному троні. Ще й припрядаються до Кобзаря, який звав таких онучами, "сміттям з помела його величества".
Слово Шевченка, як і всіх першорядних поетів, не тільки в свій час діє духовним огнем, але зберігає його снагу і життьовість надалі. Не з меншою близькістю, широчиною, різкістю, а ще з більшою, протистоїть знов нелюдській кривді і знущанню, розбоєві і грабіжництву, матеріяльному і духовному, і всякому звірству. Здається, сьогодні написане про сьогоднішнє: з дужою палючістю, як вчора про вчорашнє.
Живою силою б'ється безсмертне серце в "Кобзарі".
Слово правди в поезії геніяльній діє незалежно від того, чи сьогодні в Кремлі дозволять її визнати, чи ні.
То тільки землячки в лівреях "їдять очима начальство", ждучи: дозволить муркнути хоч пів-правди чи осьмаку з неї?... не звелить воно, — і на губах їм замки залізні. А кивнуло мизинцем, дескать, Сашко, трохи тово, рипи в п'єсі, і той ви-козирюється, мов Прометей-правдоборець на сучасних крилах, в "границях дозволеного". Недарма ж замісто правди взаконено її ерзац, сірий суржик: т. зв. "соцреалізм".
А як прехитро обходять наші іродопослушні зеїм-ляки-літературовідці саму проблему життьовоста Шевченкових описів деспотизму і кріпацтва: тепер, при терорі і колгоспному нещасті України, під канудною кормигою радянщини.
Не було б жалю, якби обійшлися без прославлення неволі, до якої повністю підходять Шевченкові осуди.
Вивчення сьогоднішньої життьовости "Кобзаря" становить найкоріннішу і найосереднішу проблему — з тих, що тепер має шевченкознавство. її можуть опрацювати в Україні знавці, що не бігають за орденами, бронзулетками, нагородними грамотами, — ті, що не зачаджують собі голову "славою" і "популярністю", преміями і гонорами, дачами і привілеями при безчесному режимі, над глибинами горя народнього, для якого осліпли і оглухли. Над правдою поставили, як окреслював Достоевський, свої "жівотішкі".
Знайдуться мужні душі — не щезли коло Дніпра і не вижизнилися після замордування М. Куліша, академіка Єфремова, Курбаса, Филиповича і тисяч, тисяч героїв духовної творчости, що знали і любили правду.
Тихо, без розголосу, дослідять профетичний зміст поезій Шевченка: як, з дивною ясновидністю змалював він картини безправ'я, мучення і голоду селян, що точно повторилися, — з фотографічною відповідністю, — при комуністичній деспотії. Проблема ясновидности поета могла б зайняти центр визначної праці з модерної психології творчости.
Вражає дивовижна візійність, понад всякий "реалізм" зображення, в віршах, присвячених висилкам мучеників. Серце поетове все витало, як чайка, б'ючись крилами і мучачись, квилячи — оплакуючи не тільки тих, що вже йдуть на несвітську муку і загибель, але і приречених в незнаній майбутності. Невисловимим смутком обвіяні і світлом скорбі неземної обкинуті всі вислови в тих поезія#с. Від чого то? — можливо, виспівалася висока і ще нам незнана правда з геніяльного обдаровання, яке відчуває себе одночасно в теперішності і далекому майбутньому, приуявлюючи дійсність життя — вже звідти.
Передчуто і передвіщено в "Кобзарі" такий страхітний час, коли заслання зробиться входом в пекло для незчисленних, вистроєних "довгими рядами", громадян України.
Пророчий зміст відкрився так само в Шевченко-вому бичуванні самодержців: з такими несвітськими, хоч стислими, характеристиками їх, перед якими лагідніють портрети королів-злодіїв з п'єс бри-тійського драматурга.
Образи, сучасні поетові, зливаються в тих характеристиках з видивністю від справ прийдешніх "розпинателів народних", про яких прямо сказано, бо поет передчував їх прихід, ніби бачачи в світлі далекого дня. Вказував на них, іменуючи "грядущими тиранами", і пророкував грізні муки від них для народу в нашій вітчизні. Провістя з дивною вірністю справдилося: при Леніні, Сталіні, Каганови-чі, Молотові, Єжові, Ягоді, Берії, Хрущові та прочих.
Сучасна психологія, при дослідженні глибинних джерел і підґрунтя творчости, відкриє в "Кобзарі" ряд феноменальних випадків точного віщування, що походить від поетового передчуття. Ввижалися моторошні привиддя — від підступности володарів. Уяву мучили марення з муками і виточуванням народної крови, під запоною "доброзич-ливости" та "братерськости". Ніби чорна хмара, обкидалася я прийдешньому світі "друга наруга", набагато лютіша від тогочасної.
Подібно до гебрейських пророків, Шевченко в передчуттях переживав майбутні події, як особисті: на собі, хоч дія їхня прямувала на інших.
Передбачував віщим зором — час, коли запанує безвіршщтво, в такій силі, що заборонить молитися і радіти на світ Божий. З будучими манячі-ли "пани неситі", що —
На рай твій, Господи, плюють І нам дивитись не дають З убогої малої хати.
Це — живісіньке ясновидіння: про совітчину з пануванням безбожників, що переслідують віру в колгоспних хатках. А той "пребезумний", хто "в серці скаже, що Бога немає", — чи не збірний образ парткомівця сучасности, який, справді, обез-умів боговорожістю, промінявши віру на червоний квиток, і в "беззаконії мерзіє".
Передвіщено в "Кобзарі" також оскотинено-тю-ремний і озвірілий лад життя при панівних девізах жовтневої революції.
Доки, Господи, лукаві Хваляться доколі, Неправдою? Твої люди Во тьмі і неволі Закували ... добро Твоє Кров'ю затоптали.
Якщо є в новочасній поезії історичне пророцтво з повнотою і точністю здійснення, то передусім це — в рядках "Кобзарк", що передвістили весь терор совітчини: