Потерплять спричинники того, що в теперішньсеті поета —
Течуть ріки, Кровавії ріки.
Не ріки — море розлилось, Огненне море!
Кара здійсниться повною мірою злочинів, якщо винні не схаменуться. Апокаліптичною візією воз-мездя поет попереджує, бажаючи відстрашити; і цілком приймає можливість того "червоного моря": для нерозкаянних. Приймає весь жах судного часу. Станеться відплата, передбачена в пророків. Цей жах — священний, бо приречено його небесною силою в справедливому розсуді
... настане час великий Небесної кари.
Через вибух всенародний справджується приречення. Шевченкова революція — родичка селянської боротьби в Німеччині часів реформації: з біблійною правдою на прапорах.
Отже, що виглядає суперечністю для обсягу поглядів людських — примирюється в сфері віри: через вищу, духовну дійсність, справжнішу, на погляд поета, ніж часом зображувано. Тому слова про "всевидяще око" в поемі "Юродивий", які дехто хоче представити, ніби протибожні, мають інший сенс. Там, в кінці тиради, видно: поет говорить про око, що "спить в кіоті". То — в згоді з висловом Шевченка про "явлені", якими будуть "піч топити". Шевченко був співцем живого образу Бога живого, навіть, коли робив помилку проти канонів.
ТИХИЙ СВІТ
Поет побачив свою революцюіію в світлі небесної правди, і тому з палючою пристрастю і догра-ничною певністю провішував про час грозового торжества справедливости — в карі "розпинателям"; тому також і починач кари, герой поеми "Юродивий", зветься "святим лицарем".
Але після здійснення її, все зло мусить бути згашене. Про це говорять неодмінні кінцівки всіх "карних" епізодів: з тихістю, беззлобністю, нели-хістю, ясною зорею, невечірнім світлом — в "Заповіті", як і в "Юродивому", де поет звертається до зорі, що сіяє і в "Марії" і "Неофітах".
О, зоре ясная моя І
І світиш і гориш над ним Огнем невидимим, святим, Животворящим...
В сіянні від животворящого огню поет бачив також шляхи, якими зійдуться визволені раби: до нових осель. Але володарі, зневаживши і втративши світло, зостануться при своїй жорстокості — на шляхах погибелі.
Шевченко, захоплений читач творів Салтикова-Щедріна, відкидав, як і той сатирик, можливість добра від "подлотників", що "стоять на правильній дорозі".
Навіть на вій спричинять зло. Тому Шевченко виключав їх з участи в визволенні невільників. Не зможуть служити свободі — так само, як
... неситий не виоре На дні моря поле.
Не понесе слави Бога, Великого Бога.
В "Кобзарі" прямом сказано: всі, що мають не-відроджене, ще "погане, гниле серце", не будуть подвижниками волі, яка для своєї святости вимагає очищення. Про вислужнихів при царському сатрапі кинуто найрізкіше речення:
Не вам, Не вам, в мережаній лівреї Донощики і фарисеї, За правду пресвятую стать І за свободу.
Всі повинні відродити своє серце, заміняючи його погаслу і зіпсуту кров — живою, чистою. Шевченко не гордився, не виключав і себе з загального числа, з кола грішних, бачачи розбиття своєї душі.
Чи ніколи Й не жив я нею, — живучи З людьми в паскуді, опаскудив І душу чистую? . .
*
Вороги!! І люті! люті! Ви ж украли В багно погане заховали Алмаз мій чистий, дорогий, Мою колись святую душу! Та й смієтесь. Нехристияни! Чи не між вами ж я, погані, Так опоганивсь, що й не знать, Чи був я чистим колинебудь.
Розбили його серце, "праведне колись": про це він писав 1850 року в Оренбурзі. Він сам, через страждання душевні, вкріпив знання величезної правди: про неспроможність людини врятувати свою душу самими власними силами, без Бога.
Через сім років "Неофіти", поема огненного серця, з чистою і святою кров'ю, завінчала повноту духовного відродження. Але збереглося знання іспо-ьідної істини, якою вмів тепер рятувати праведне серце від переродження в поганість і гнилість. В його "Молитві" повторюється повністю вся думка:
А чистих серцем — коло їх Постав Ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.
(25. V. 1860)
А чистих серцем? Коло їх Постаем ангели свої І чистоту їх соблюди.
(27. V. 1860)
Думка повторена через два дні, з другому варі-янті, з прямішою залежністю чистоти людського серця від рятуючої сили Божої.
Обидва вислови закономірно розвивають думку, виспівану торік в подражанії псалму — там слеша Господні:
Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
Через весь "Кобзар" переходить релігійно-поетичний культ слове, створившися, як від свого джерела, від славетного почину Євангелії Іоана: "В початку було Слово..."
Воно, будучи силою Бога, пробуджує, відроджує і охороняє "душі убогі", спасає "люд окрадений" від "царської неситости". Воно — сторожа, що вбереже душі також від переродження до стану злих.
Під кінець життя Шевченко все більше зосереджується думками на порятункові чистого серця, і свого власного і всіх людей, що їм він "сіє слово" (1860) "добре слово": для "ігихого" майбутнього, в земному житті і потойсвіті, — для "сердечного раю".
Не сварячись в тяжкій дорозі, На той світ тихий перейти.
Не злобу, скаргу, нарікання, розпач, але тільки велику і несмертну любов
На той світ тихий принести.
(VI. 1860)
Світе ясний! Світе тихий!
(VI. 1860)
Вірш того ж року — "Моя ти любо", закінчу-сться рядком про "хатину тиху і веселу" (VIII. 1860) Навіть в час розсуду над всією кривдою люди
Тихо,
Без всякого лихого лиха Царя до ката поведуть.
(X. 1860)
В лютому 1861 року, поред самою смертю Шевченко, передчуваючи кінець своєї земної дороги, писав, що пора "рештувать вози" —
На той світ ,друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать ...
Нескверними устами Помолимось Богу, Та й рушимо тихесенько В далеку дорогу ...
Супроти всіх раптових сполохів обурення на кривду, цей мотив просвітлення і тихости, чистоти почування і любови все зростає на силі, розгоряючися чудесною білою зорею над останніми місяцями поетового життя.
В 1860 році Шевченко різко розділив життьові скарби "тихолюбців-святих", і "царів, кровавих шинкарів". Молив Bora про дари перших:
Добросердним-малим, Тихолюбцям-святим, Творче неба й землі! Долгоденствіє їм На сім світі; на тім ... Рай небесний пошли.
Мені ж, мій Боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!