В "Тризні" герой, що сприймав учення вибраних:
— як мовою кроткою і смиренністю зм'якшувати серця "народніх катів", — виражав прагнення самого автора; був поетичною "вііддзеркальністю" його. А тепер він сам радує своє серце від такої подвижницької постаті.
В означенні тайного вчення для юнака в "Тризні", вжито вислів, взятий з мови Христа, який сказав: "Я кроткий і смиренний". Тут — ключ до того вчення, як вчення євангельського. Сутністю своєю воно є в основі науки Христа, що в небесній кротості і смиренні зійшов на Ґолґоту і прийняв муки розп'яття, для викуплення людського роду. Божественною любов'ю переможено зло; скривавлений хрест
— зброя перемоги.
Слова з Євангелії, які вжив Шевченко, означаючи шлях, належать до найвадомдших; відкривають уявлення про Спасителя — з Його власних уст. Окреслюють божественний образ, подібно до якого створені люди і який повинні в собі відновити, після власного занепаду через гріх.
Дума поетова не повторена незмінно; в ній тепер мотив призначення пророка є джерельний: "Господь послав" обличителя жорстоких, що втілює в собі надію на збереження "нашої правди" і "слова", і через свою творчість світить, гріє і відроджує серце, пробуджує думу з гробового сну.
Також і дії "кроткого пророка" трохи інші, ніж колись в "Тризні": тоді зм'якшував почуття, тепер, як "обличитель", викриває зло. Але кроткість визначає цю діяльність, як протиненависницьку.
Тепер поет говорить не про одних "народних катів", а про всіх "жестоких людей неситих", які розгнуздано можуть подвизатися також ніби то на стороні народній або вважатися при ній, що ми якраз бачимо в СРСР.
Шевченко в вершинний період, як поет християнський, визначає, що всяка окорстокість і неситість, себто жадоба до муки і смерти інших, є ворожа Богові і людям, і мусить бути спинена. Байдуже, яка вона і з чим: з топорами чи іншими знаряддями. Нема їй жодного виправдання, як немає від неї добра ні для теперішніх людей, ні для нащадків. На "окраденій землі" робиться те, про що розповідає вірш:
Щодень пілати розпинають, Морозять, шкварять на огні.
Так і сталося: за всю добу совігчини, зокрема в часи "культу особи", себто понад сорок років без перерви, — щодня і щоночі "працюють" тортурні, морозячи в концлагерях півночі, катуючи огнем, який розводять "тіломеханіки", та іншими засобами, до розпинання включно. На XX і тепер на XXII з'їзді партії, зрештою, призналися про ці, як сказано там, "нелюдські тортури", що і тепер продовжуються, хоч більш потаємно і без приміненвя до осіб із самої верхівки партії. Шевченко знав: всяка жорстокість, зрештою, приводить до того лиха, особливо — жорстокість, виправдувана якоюсь надзвичайно "доброю" метою безвірних.
Можна "без ворогів" (без "клясових" — теж), "як-небудь прожити", — передбачав поет, але оті, скажім, від "отця народів", таки "доб'ють" кожного. Жорстокість, хоч і як маскована декляраціямиї, обернеться в пекельетво. Поет не оманював себе "програмами" і "системами"; за ними так легко маскуватися жорстокості, яка спричинює наслідки, протилежні до рожевих пунктів для проголошення.
Джерело всього — серця людські, а не "системи" і "програми" на папері.
Серця, наповнені жорстокістю, неодмінно приведуть до іродизму, хоч перед ними через світ обки-неться теорія, повна уболівання і плачів, полум'яних закликів, присяг і турбот за долю пролетарі-яту і всіх трудящих. Якраз в одежі того принародного самовиставлення в ролі зверхпрометея з'являється тиран з найдраконячішою вдачею. З такою, як Ірод у Еірші "Во Іудеї во дні они" і "п'яний царвладика", кому підклонилися "лакеї в золотій оздобі". Ніби "соратники" під час культу "вождя", що разом затьмив всіх іродів минувшини.
Мотив пророчого докору для злих і жорстоких, який під кінець поетового життя перемагає своєю значущістю всю сокиряну людорубку, глибоко притаманний "Кобзареві". Як 1859 року, в поезії-при-свягі Марку Вовчку, так і десятиліття тому, в скорботному вірші "Заросли шляхи тернами", той мотив вирізнено серед першорядних для призначення поета: ділити свої думи з людьми, казати їм святе слово, "душу убогу" радувати, "корити чоловіка злого".
В останній час життя Шевченко, стаючи все більше духовним чоловіком, бачить: матеріяльна зброя при супроводі насильницького пекла в серцях, ненависного небу, не зможе покласти основ для добра і правди в суспільному житті. І він звертається душевними силами до світла, що переважає людський розум; що в віках осяює, від січового храму Покрови, історичну героїку Запорозького братства; що становить материнське серце незримого неба: це — милосердя Богоматері.
Поезія "Во Іудеї" закінчується жалем, що перестали вірити в це милосердя, — і еамає нам порятунку. Покинули "преправедну матір"; тепер "де ж нам тую матір взяти", що рятувала.
Поет звертається з найукліннішою молитвою:
Все уповаміє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіе твоє, Все упованіє моє На тебе, Мати, возлагаю Святая сило всіх святих!
Благає подати силу "Мученика Сина" — Ісуса Христа, — "отим окраденим, сліпим невольникам": щоб донесли "хрест-кайдани" до краю, до "благого кінця", коли звершується жертва, перемога і спасіння.
Сяйво її милосердя, це — "світ незаходимий", це той світ "невечірній", що тихо возсіяє над вітчизною, як примиреною сім'єю.
А я, незлобний, возпою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим і веселим Святую доленьку твою.
Поет нагадує, що все людство зоставалося б досі в рабстві, якби не возсіяло те світло: з "тихої" хати праведного тесляра Иосифа, — від Богоматері.
Якби
Пречистій їй не дав Ти руку, Рабами б біднії раби І досі мерли би.
Для Шевченка милосердя Богоматері є зоря визволення з духовної неволі; зоря, що знов овітить в скорбящій душі.
Мов золото в тому горнилі,
В людській душі возобновилась.
Все поетове серце: з мрією про порятунок всіх, з молитовним трепетом і горінням, умиленністю, плачем, благоговінням перед святинями духовними і небом Божим, виспівалося, як ніде і ніколи в поезії.
Тут —■ прославлення "святої сили всіх святих", від якої приходить "святе огненне слово", "дух святий" в "душі вбогії", і навіки спасіння від рабства1; тут весь моральний закон, покладений для життя окремої душі і роду людського.