Хто зберігає здоровий сенс і серце, не радітиме про це, навпаки, дуже скорбітиме, бо ненависть між народами є сила руїни для всіх разом, крім того, що це почуття своєю природою становить найбільше зло також для тих, в кому воно твориться.
Але нема іншої ради, як одна, — для загального визволення — росіяни повинні з несвоїх земель відійти; бо та ненависть, вибухнувши при обставинах значного конфлікту, відплатиться на нації: можливо, з історичною катастрофою.
КОБЗА І СОКИРА 1. Небо поета
Ненависть, яка мстить, є початок безумства і сме-рти, своєї і чужої. Навпаки, прощення, становлячи початок миру з Богом, укріплює в дорозі до вічного порятунку, бо заслуговує, — в законі правди і милости, — відпущення гріхів. "Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть", сказано в На-горній проповіді, повченні найвищому і неодмінному для неба і землі. Воно було світлом для Шевченка; передвіщення його в старозапівітному пророцтві стало взірцем для "Кобзаря".
Вдові убогій поможіте! Не осудіте сироти,
І виведіть із тісноти
На волю тихих, заступіте
Од рук неситих!
Це — переспів, майже дослівний, з книги Ісаї, який передає слова Божі:
"Обмийтесь, очистіться; віддаліть злі діяння ваші від очей Моїх; перестаньте робити зло;
Навчіться робити добро, шукайте правди, спасайте пригніченого, захищайте сироту, заступайтеся за вдову.
Тоді прийдіть — і розсудим, говорить Господь. Коли будуть гріхи ваші, як багряне, — як сніг вибілю. Коли будуть червоні, як пурпур, — як вовну, вибілю":
Шевченко часто звертався з віршами про мило-
сердя і прощення; зокрема — в поемі 1848 року:
про козака, що його життя занапастив пан, споку-
сивши його жінку. Вернувся той неборак сивого-
ловий додому
Підняв руки калічені До святого Бога, Заридав, як та дитина ... І простив небогу!
Отак, люди, научайтесь Ворогам прощати, Як сей неук!..
Де ж нам грішним, Добра цього взяти?
І тут, в поемі, писаній на засланні, і в цілому "Кобзарі" — видно що Шевченко зовсім не був таким фанатиком сокири, яким хотять змалювати декотрі теоретики, кажучи, ніби аж в "омріяному майбутньому", куди поет "зазирав" (!), він бачив перемогу людяности, але його шлях туди лежав "через "сокиру"". Ото ж і є, що не тільки через сокиру, але і через людяність одночасно! — через християнську милість і прощення, як сказано в "Неофітах":
... Тебе простять, Вони брати і християни.
Пишучи ці рядки після заслання — після всього горя, він, хоч вів розповідь про римського цезаря, але мав на оці спричинника горя всенародного в Україні і свого власного: в десятилітній каторзі, — мав на оці царя.
Прощення було для Кобзаря ідеалом, якому всі люди повинні навчатись, бо ще не здібні до нього. Ще не мають його як добро для збагачення серця. Бо надто в гріхах. Тільки чисті серцем, не зіпсуті в несправжніх і морально калічних "науках", — здібні на великий, можливо найбільший для людини подвиг милосердного прощення: як той "неук", щира селянська душа, що калічені руки піднявши в молитві, прощає всі провини іншій душі.
Це була найвища мрія Кобзаря і небо для його власної душі, що освітлювало найкращий "шлях" до "жайбутнъого". Але, знаючи сили всіх пристрастей в полоні гріхів ("Де ж нам ,грішним, добра того взяти?"), знаючи брак цього добра на обох сторонах, Шевченко і сам грозив сокирою всім "губителям" і кликав до неї, гирб збудити волю. Проте, шлях через сокиру не був першим, з погляду поета: ні, був другим, після того, який показують •неофіти і сивоголовий селянин. Це вже теоретики, виховані в ггоспільній клясоненависті при партійній калабані, з ворожнечею, замісто людяности, дійсно "підкинули" Шевченкові сокиру сталінсько-беріївської продукції: для виключного і безперервного вжитку в ролі ключа до проблеми "май-бутности", шлях до якої спрямували тільки через це знаряддя, що має штамп ЦК і обробку в стилі "культу особи".
В цій сокиряній концепції комуністів, "торжество людяности" відкладається в "довгий ящик", поза межами "будівництва" з участю сучасних поколінь. Як і з особистою свободою, тут, за гострим висловом О. Герцена, "увертка", аби обійти справу.
На відміну від подібного відкладування "торжества людяности", замісто якого проголошено і запроваджено терористичну диктатуру на весь "шлях" до майбутнього, Шевченко бажав "торжества людяности" для свого часу: над сокирою і над всім шляхом до майбутности.
Він бачив неминучість боротьби і з найбільшою рішучістю кликав до неї, але ніколи не надавав Ш виключности, як "шляху", і не бачив зверхно-сти в ній — над іншим напрямком, що відкривався в світлі великих правд. Звідси походить одна з різниць між Марксом і Шевченком, протилежними сучасниками. На погляд комуністичного патріярха, суспільство — арена безжалісної і безком-цромісової, поза всякою людяністю ,боротьби проти зненавиджених кляс: для встановлення диктатури і, в безперервному насильстві, зметення тих кляс цілковито з поверхні життя, — "майбутність" побудується без них. Жодної сфери святих і вічних могутностей, суперечних з теорією тієї боротьби, для Маркса немає, і вся мораль загальнолюдського і надчасового значення перекреслена; назамін проголошується мораль відносна: з погляду клясових інтересів.
Зовсім відмінні погляди Шевченка, як співця боротьби: звільнення треба здійснити враз — через всенародне одностайне повстання — і, покаравши головного "ката вінчанного" строго по суду ("немудрії" — "осудять"), враз, негайно, в той самий час відновити громадянський мир і знайти згоду для життя. Всі повинні всім простити, як брат братові, і жити чесною і доброю громадою. Коротко кажучи, "торжество людяности" здійснюється негайно після розправи з "великими катами", "царями неситими'; без жодного відкладання в майбутність; і продовжується в житті весь час. Це негайне торжество, як мотив, проходить через весь "Кобзар", висвітлюючися в різних сторонах свого здійснення і цінности.
Не тільки в прощенні від простих сердець — їхнім вельможним терзателям і злим людям: як вчинив сивоголовий козак або жінка в поемі "Слепая".
Я всем простила, я забыла, И вашей славы не взяла,
Я подаянием кормила Мое дитя.