Якщо прив'язування Шевченка-мислителя до групи Добролюбова і Чернишевського становить собою тільки міт в складі підмінної личини на поета, то, однак, знаходилися серед російської громади однодумці його, справжні світочі творчої думки і протестанти проти москалізму. Передусім — мистець, що був найсвітлішою постаттю для молодого Шевченка, вчителем його, духовним батьком і захисником. При домашньому огнищі його перебував поет, ніби в своїй родині. Йому зобов'язаний в освіті і мистецтві, громадянських поглядах і самій свободі
— викупленням з кріпацтва. Поет звав його: "Карл Великий"; то маляр Карл Брюллов. Але той сам почувався в Росії, як зацькований. Вся душа його була споріднена з духом свободи, гуманітаризму, вільної творчости: в Західній Европі.
Він, зрештою, втік туди від царської "сталінщи-ни" Миколи І, що в'язала його позолоченими ланцюгами. І як втік! — біля кордону роздягся, мов Адам, і перейшов на європейську сторону, де приятелі ждали його з новим одягом. Цілком обтрусив із себе прах жандармської держави.
Шевченко теж збирався виїхати, але не зміг. Заарештовано і на десять років загнано в військовий,
— слід назвати, — "концтабір" того часу.
ТИРАНОБОРЕЦЬ
Однак, і вплив Брюллова, противника царизму, як кутні, був тільки допоміжним чинником при формуванні поглядів Шевченка: від його гіркого життя в кріпацькій Україні і глибокого особистого досвіду.
Поет складає свій світогляд, багато переживши, як невільник, і спостерігавши; читавши і думавши.
Першим духовним джерелом і наймогутнішим був "Псалтир", який він вчив з дитинства і до якого на протязі всього життя знов звертався: перечитував, брав звідти вислови і писав наслідування. "Псалтир" — книга безмежно великого і святого змісту; осягає неуявимі тайни Божого неба, всі шляхи людської долі і життя світу. Містить най-надхненніше і найпрекрасніше славлення Бога, яке колинебудь здійснювалося в піснях людських. Той виспів найглибшої мудрости і праведности думання просвітлив серце і розум Шевченка, як до нього
— Сковороди і всіх великих людей давньої України, що неодмінно вчилися з "Псалтиря" змалку і вкріплювалися дорослими. Слова з псалма, що їх виголосив князь Дмитро, повторювали вояки на Куликовому полі — перед початком битви з Ордою, коли змінювались обставини також для України, на століття. І на століття Шевченко, в "Подра-жанії 11-му псалму", склав рядки:
... Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово.
Улюбленим читанням Шевченка були також книги пророків: Ісаї Єзекіїля, Осії; він написав славетні "подражаія" їм, і ці вірші, як твори оригінальні, становлять одну з вершин його генія 1 світової поезії того століття. В них провіщено: після страшного нещастя, "пустиню опанують веселії села" — з людьми ,вільними від лютих владик; бо "злая своє-воля сама скупається, сама в своїй крові".
Шевченко, в найсправжнішому значенні вислову
— учень Біблії :від неї в нього полум'яний патос правди і непохитна вірність їй. Подібно до пророків, яких побивано камінням або гнано в пустелю, він був випроторений на заслання в пустельні дебрі; від надхнення пророків він сам дістав дар провіщення. Силою поетичного слова розбудив Україну:
з його "Кобзаря" кріпацька множина виростала в могутню духовну націю.
Він поклав карб на "царів-поганців", що "сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих".
Спадкоємці самодержців женуть з України їх мільйонами, і Шевченко, якби дожив, написав би три "Кобзарі", повні прокльонів сучасним терзателям.
Вони ж, наповнивши Сибір мучениками, розоривши селян і загнавши в нову кріпаччину, припряда-ються до Шевченка, ніби до "свого".
Він був грізним обличителем таких, як вони, що над масовими могилами розстріляних заливають бетонові площі з гойдалками! — так робили коло Вінниці.
То тільки ліврейні поети, промовчавши морд, глум, знущання над потерзаним народом рідним,
— хававкають славословними віршиками страшному душоморові і потім його підручним, що воцарились купою на червоному троні. Навколо трону діється те, що показано в "Чортових куклах" Лескова. Як тоді жандармські чини заправляли справами письменства, — так і тепер "організують" їх. Червоні кукольники стали задавати тон, бо зуміли, за висловом одного автора, "укладувати свої таланти в поліційні програми ,ніби в якийсь футляр
— акурат по мірці".
Шевченко ніколи не торгував правдою. Коли бачив, що царі — "деспоти скажені", так і писав, відкрито чи в "захалявних" віршах.
Виведено в "Кобзарі", для повчення читачів, довгий ряд вершителів московщини і Російської імперії, і гірко сказано:
Дрібніють люди на землі, Ростуть і висяться царі.
•
Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. •
Царі лупилися, росли І Вавилони мурували.
Псарі з псарятами царять.
Чи буде суд! чи буде кара! Царям, царятам на землі? *
Понурий ряд! починаючи від Івана IV "мучителя"; Петро І — "скажений" "Петруха" і "аспид"; далі та, що "доконала" Україну: "вовчиця" Катерина II, "вража" з "людоїдів"; її треба обминати, бо аж надто небіла сторінка її царювання і звичок; і — "супостат" Микола І, якого самі російські діячі назвали "Палкіним", він, за висловом Гер^ цена, показав: "максимум можливого і неможливого в справі... катівства".
Гляди, знайдуться скептики і скажуть: Шевченко "пересолив", картаючи, наприклад, царя Миколу І. Так чи ні? — цікаво, бо тут можна випробувати правдивість всіх інших характеристик людських у "Кобзарі".
Звернемось до геніяльного реаліага, і вже не кріпака, скривдженого смертельно, як Шевченко, а особи з верхівки, обсипаної привілеями і багатствами: до графа Л. Н. Толстого. В повісті "Хаджі Мурат" виконано портрет Миколи І: портрет, що, аж дивним дивно! — не тільки потверджує повну правдивість парсуни з "Кобзаря", але, в воєнному відношенні, мов дві краплі води, схожий з постаттю "генералісимуса", розкритою в таємній доповіді на XX з'їзді КПРС.
Толстой досліджує: "Постійні ,явні, супроти очевидности лестощі оточуючих його людей довели його до того, що він не бачив уже своїх суперечностей, не узгоджував уже свої вчинки і слова з дійсністю, з логікою або навіть з простим здоровим змислом, а цілком був певен, що всі його розпорядження, до чого б вони не були безглузді, несправедливі і непогоджені між собою, ставали осмислені і справедливі, і погоджені між собою, тільки тому, що він їх робив".