От що може трапитися з чоловіком, коли в голові нема жоднісінької думки, й він, аби порятуватись, щиро вдарить себе по потилиці рукою, звиклою до всякої роботи.
Коли збаламучена олія в голові моїй благополучно встоялась, коли повернулась тяма, вгледів я несподівано телицю нашу червону з тугими качанчиками ріжок та з біленькою латочкою поміж них, із розумними та лукавими очима покійного головного бухгалтера нашого колгоспу Петра Зосимовича Варави. Без догляду, забайдебурена, телиця знову била байдики по Яблунівці. Підминала ратичками рахманну землю перекопаного городу, цікаво роззиралась довкруг. Мабуть, отой Дармограїшин місяць, який щирим сріблом горів під яблунею, тягнув телицю до себе магнітом, бо хутенько побігла на його сяйво, як метелик на вогонь, і лизнула.
Ех, людоньки, що сталося тут із молодицею! Уявіть собі, що вступив чорт у неї, що цей чорт крутнув нею, мов вихором на дорозі, і цей вихор (себто Дармограїха) закружеляв з переляку на місці, всім своїм тілом намагаючись витягнутись догори, мало не до вершка яблуні. І не просто закружеляла Одарка, а й закричала перестраханим сатанинським голосом, а й із лиця стала дуже страшна: очі — мов два мокрі та голодні коти навприсядки, руки подовшали, наче обернулись на пирятинські верстви, губи порозтягувались у широчінь, наче батьківське подвір’я.
Звісно, руки Дармограїшині з того лоскоту-перестраху впустили поділ спідниці, і розкішний місяць її безславно зник, наче за хмарою. Вгледівши бестію-телицю, перестала верещати, проте обличчя її зосталось таким, наче його розмалювала нечиста сила напідпитку, до того ж позбавлена малярського хисту.
А моя рідна жінка Мартоха, втямивши, що завдяки телиці гідно перемогла в цьому затяжному поєдинку, де на карб поставлено було так багато жіночої честі, випросталась поміж кущів агрусу.
— Що, Одарко, зосталась на цідилці, еге? Обіцяла перестояти, подужати обіцяла! Оце така правда була, начебто вкусив заєць вола за хвоста!
Дармограїха мовчала, наче їй брехня зуби переточила, наче їй шашіль гніву язика струбив, наче в горлі їй умостився їжак колючої образи. Моя ж рідна жінка Мартоха статечно й погордливо підступила до телиці, взяла нашийник у руку.
— Я така, як хліб, м’яка,— сказала.— Останню сорочку зніму й оддам, то нехай, Одарко, мій Хома відбуде в тебе два незаплановані тижні, раз така рахуба. Тільки два тижні, як і просила, але затям: на чужий коровай очей не поривай!
Смикнула телицю за нашийник, та й подалися вдвох за ворота, а Дармограїха все стояла мовчки, аж страшно стало мені: а чи не розступиться зараз під її ногами земна твердь і чи не провалиться в те провалля так осоромлена Дармограїха?
XXXVIII. А ЯКБИ Я ЗАПИШАВСЯ, ЯК КОБИЛА ДО БУДЯКА?..
Кожного знаю в Яблунівці — і того підсліпуватого, що не побачить, то вигадає; і навіть кожне коростяве порося, яке дарма чесати, бо від корости не відчешеш; і тих молодиць, що молодяться, як садяться, а як встають, то крек— чуті"; і знаю оту стару кобилу, якій не брикатись, так само, як старій бабі не цілуватись.
Але хто ж то суне попереду, коли я оце увечері повертаюсь із роботи на фермі?
Хе, сказав — суне! Та не суне, а йде, мов картину по дорозі малює, й зі спини, ох, і гарна, що, либонь, таку красу можна покласти на велику розцяцьковану таріль — і скрізь на тарелі носити. Гарній дівці, як говориться, гарно і в ганчірці, але ж ця проява-халамидниця причепурилась так, що, присійбо, хустка на її голові чималеньким козирем дивиться, спідниця на ній малиновим дзвоном видзвонює, а що вже ноги... а ноги мов у молоденької лошиці — так і стрижуть, так і стрижуть, аж співати кортить, із їхнього завзяття милуючись.
Я, Хома Прищепа, як ви вже знаєте, хоч і не бабій і не джигун, хоч і не гульвіса й не гультіпака, а на гарну молодицю чи на гарну дівку люблю подивиться. Бо коли дівчина в красі, мов горох на полосі, то гріх пройти мимо й бодай поглядом її не вщипнути. Бо де ж є такий чоловік у Яблунівці чи поза нашою славною Яблунівкою, щоб на вродливу жінку та не поклав свого ока, щоб хоча в думках не примірився — як то вона цілується та обнімається: адже брови в неї достеменно до любові, а вустонька до грайливої розмови. Е-е, всякі бажання за день снуються в душі, серце за день стільки налітає, стільки навигадує собі солодких вигадок, що тих солодких вигадок і в три торби-опалки не вбереш!
Але хто ж то, міркую, по вечірній дорозі біжить віхтем палаючої соломи, що душа моя на той вогонь лине?
І хоч я не той роззявляка забудькуватий, яким і вовки без труднощів можуть полакомитись-повечеряти, і хоч не метушливий, мов чорт у болоті, а наслання якесь, а мана якась найшла на мене, змусила поминути Дармограїшине обійстя і, осідлавши моє згарячіле від солодкої тривоги тіло, погнала слідом за отим вогнем, що посувався попереду в звабливих жіночих строях.
Ось і хата знайома, де ми з рідною жінкою Мартохою мало не весь вік свій звікували, то люблячись, то сварячись,— і вона, ота проява-халамидниця, прямісінько до нашого двору звертає! Хто ж це? Кидаюсь уперед, мов сторчголов з мосту у воду, вже біля самісіньких воріт наздоганяю, за плечі хапаю — і раптом бачу перед собою...
...повірите чи не повірите, що раптом бачу перед собою...
...мені й слів забракло правду сказати, заціпило, та й не повірите...
...гаразд, можете не вірити, діло ваше, а я вже слова якось постараюся знайти, щоб сказати: обертається до мене не якась проява-халамидниця, не чудо в решеті, а натуральна моя рідна жінка Мартоха. Я сам вірю — й не вірю собі... Очі, губи, ніс, щоки, чоло, усмішка начебто Мартошині — й водночас не Мартошині, значно ліпші, якими, либонь, і в дівоцтві не щодня були.
— Мартохо! — злетіло з язика, мов заклинання.
— Хомо! — прозвучало заклинання у відповідь.
— Це ти? — питаю недовірливо.
— Авжеж, я,— чується ніжний шепіт.
— Аж не віриться, що ти така.
— А ти повір, Хомо.
Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар— птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.